10.4

– А мені яка різниця? – І все ж Вайола глянула здивовано. – Якщо раптом звернете до ритуальної криниці, не лякайтеся. Вона закрита, а та стежка теж веде до міста, але повз руїни і вівтар. Це довше, вийдете біля кузні, там попросите, щоб вас провели, не відмовлять.

– Угу… Дякую.         

– Ну гаразд, я піду. Справді самі повернетеся? Я можу і швидше збігати. – На обличчі королеви читалася легка досада. – Не хочете зачекати пів години?

Шиль заперечливо похитала головою і впевненіше повторила, що не загубиться.

Було прикро до глибини душі. І тут її вважають кимось на кшталт примхливої ​​дитини, що спочатку слізно просилася в гості, а, ледве переступивши поріг чужого будинку, заканючила: «Хочу додому».

Вайола із сумнівом знизала плечима і почала спускатися до підніжжя скелі, ступаючи вузьким карнизом так впевнено, ніби проходила цей шлях сотні разів. Вона навіть здалеку виглядала стомленою, і сіро-бурий одяг, що зливався з каменем, підкреслював це враження. Донька лін Артена обрала шкіряні туфлі з незвичайною ребристою підошвою, вільні штани з грубої тканини, сорочку з довгими рукавами та хустку замість капелюха. Коли вітер ворухнув поли сорочки, на мить показалося руків’я невеликого револьвера, захованого за поясом. У кишені на стегні проглядалися контури предмета, схожого на ніж.

– Звичайно, їй не страшно… – прошепотіла Шиль, відмахуючись від здоровенного джмеля. – І що? Не всім же бути такими. Ой!

Нахабна комаха пірнула під тонку шаль, за допомогою якої Шиль наблизила надто відкриту сукню до стандартів доброчесності, і закрутилася, лоскочучи шию.

– Геть! Лети звідси!

Шаль злетіла хвилею. Її підхопив порив вітру і вирвав із рук, поніс у кар’єр, розвісив на першому-ліпшому кущі. Джміль обурено задзижчав, трохи покружляв поруч і вирушив у своїх джмелиних справах.

– Та за що мені все це?.. – Й мови не було про те, щоб спуститися кривою ненадійною доріжкою. Цілі кістки дорожчі за репутацію. Яка блюзнірська думка! Наставниці сварили б за неї до втрати пульсу. – Я тепер схожа на блудницю… І нехай!

Шиль тужливо глянула туди, де зникла Вайола. Ось хто дістав би шаль, не замислюючись! І хто ніколи в житті не зрозуміє, чому важливо її повернути, ех…

Може, таки спробувати? Місцевість відлюдна, ніхто не побачить!

І не допоможе, якщо трапиться щось погане.

Шиль трохи потопталася на місці, зітхнула, прощаючись зі своїм добрим ім’ям, і зробила крок до міста. Душу гріло одне: Джиммі напевно розлютиться!

Вона не знала, чому звернула не туди. Не інакше, Вайола наврочила. Адже шлях було позначено чітко і ясно, навіть можна не придивлятися до орієнтирів, але напівзруйнована кам’яна криниця з’явилася ніби з нізвідки, доводячи: деяким людям просте життя не судилося. Провал частково закривав приставлений поруч дерев’яний щит – аж чорний від старості, з гнилими дошками, проломленою діркою і вирізаними непристойними написами.

Шиль постаралася пройти повз, не дивлячись на останній прихисток чаклунів, але голова сама повернулася в тому напрямку.

– Боже ж ти мій! – Хтось за допомогою крейди розмалював частину дощок богопротивними магічними символами. – Яка гидота!

Пролунав голос. Нерозбірливий. Чоловічий. Дуже далекий. Він ішов наче з-під землі і щось вимагав. Шиль чула його цілком чітко, хай і не розуміла слів.

Вона закричала у відповідь і кинулася тікати. На першому ж кроці спіткнулася, впала на коліно, зачепилася сукнею за щербатий край щита і розірвала тканину до середини гомілки.

– О ні, ні, ні… – простогнала, розрізняючи дряпання зсередини криниці. – Будь ласка, не треба…

Щит похитнувся, ляснув на заросле травою каміння стежки й розколовся на нерівні частини. Над провалом у землі показалася коротко стрижена голова з незадоволеним виразом на брудному обличчі.

– Чого треба? – буркнула вона. – Люди працюють. Геть звідси, бо арештую.

– Л… Лю…

– На кришці що було? Попереджувальні знаки! Небезпечно, не підходити, не чіпати, не заважати. Навмисне залишили, щоб кожен дурень побачив. Смішно тобі, га? Робота в поліції така, у лайні порпатись, а вам, веселункам, усе хи-хи і ха-ха! Киш!

– Там труп? – скрикнула Шиль.

– Якщо не зникнеш, буде, – зловісно пообіцяв чоловік із криниці й одразу ж схаменувся: – Стій! Не смій розповсюджувати паніку. Нових трупів немає, те, що відбувається, – частина поточного розслідування. Зрозуміло? І не смій чіпати драбину!

Шиль повільно кивнула, і коли поліцейський, невдоволено сопучи й позираючи з підозрою, поліз назад, щодуху помчала геть.

Вона летіла, не розбираючи шляху, куди вела стежка. Поруч щось шуміло, шаруділо, подавало ознаки активного життя, але це не мало значення, адже у своїй уяві Шиль чула безтілесні полчища за спиною. Здавалося, навіть сонце померкло і весь світ поринув у тривогу.

Легка хмаринка відпливла швидко, але страх залишився – важкий, нав’язливий, потойбічний, він змушував серце пропускати удари і застилав погляд туманною пеленою.

Головою Шиль розуміла: нічого страшного не трапилося, треба посміятися і відпустити ситуацію, проте неприйняття магії жило у кожного ілесця в крові. Коли про чаклунство говорили на далекому материку, можна було закрити штори і залишити на ніч запалену свічку, щоб упоратися зі спустошуючим відчуттям безсилля. А от тут, біля витоків проклятих мистецтв, Шиль почувалася беззахисною малечею.