9.3

– Тату, я додому, хочу переодягнутися. До речі, нещодавно про Сірого Чу згадували і в поліції! Та дівчина, що бігає за моїм інспектором, притягла цілу банку ароматичної солі. Чу й у наші дні таким займався, чи я не вгадала з торговцем?

– Сірий Чу займався всім, що давало прибуток, – насупився батько. – Ворогів у нього вистачало. І в тебе вистачає. Будь обережна, дитинко.

Я підбадьорливо погладила його по плечу, схилилася до вуха.

– Тату… Щодо Ілінор Роу… Вона ненавидить мене і розпускатиме захмарні плітки. Не бери це близько до серця, домовились? Я не ображаюсь, у неї справді було важке життя.

– Ілінор уже три місяці на острові і тримається гідно, – заперечив він. – Прибула незадовго до того, як нас віддали Ельхарії. Має дуже владного нареченого, він стримує її скандальні пориви. Свята людина. Залізні нерви.

– Повір на слово, буря попереду, – зітхнула я. – Це ж було вже. Не переймайся і не забудь поїсти. Тільки не в морзі, там все протухло, хай урлуки доїдають. Я пришлю до тебе Толу з обідом. Скажеш їй, щоб не звертала уваги на Ілінор, бо мій авторитет ще не відновлено повністю.

Схлип колишнього інспектора відірвав мене від думок про Ілінор Роу. Рунгер витирав запалі очі сліпучо-білою хустинкою і дивився з такою радістю, що його висохле жовте обличчя ніби помолодшало.

– Це справді вона. – Він смикнув доглядальницю за рукав із бантиками. – Моя маленька крихітка… Анітрохи не змінилася за двадцять років.

– Десять, – манірно поправила жінка, з якою мене ще не знайомили.

– Як десять? Малоона вона підстрелила двадцять років тому, – переконано повідомив колишній інспектор.

– Вайола лін Артен зникла після вбивства Астора ді Емшиса, а не після випадку з Атуаном Малооном, – неприязно відповіла доглядальниця.

– Бешкетника Астора вбили? – ахнув Рунгер. – Коли?

Ми з батьком переглянулися. Схоже, наш ідеальний свідок мав провали в пам’яті. Чи можна було покладатись на його слова? Не для суду, ясна річ, тут без варіантів… Чисто для себе?

– Пан Рунгер точно описує те, що сталося, принаймні ту частину, в якій брав участь я, – прийшов на допомогу Ромі Матеньро. – Начальнику, за лаштунками теж є свідок. Це юнак із кордебалету. Він посоромився трико і сховався за декораціями. Ніколи не здогадаєтеся, що він каже.

– Що Сірий Чу наклав на себе руки без сторонньої допомоги?

– Гірше, начальнику. Цей молодик клянеться, що наша жертва прийшла на своє місце зі шпилькою в грудях. І, знаєте… Я не готовий спростувати його слова. Мені здається, у Сірого Чу на лацкані справді було щось на кшталт прикраси. Срібна квітка. Як зараз. Ми ще опитаємо свідків, – поспішив додати поліцейський секретар, бачачи, що нікому ця інформація не подобається. – Губернатора, вдову Рахентен, Ілінор Роу… Але я порадив би бути готовими до всього. Мутна справа.

– До чого бути готовими? – витріщила очі доглядальниця. – Про що ви?! Я вважала вас розумною раціональною людиною, а ви влаштовуєте паніку!

– До магії, – відповіла їй замість Ромі Матеньро я. – Не до лаорнійської, вона більше стосується часу, простору, стихій, урлуків та масових убивств. Це схоже на відкладену смерть карнаїтів, ось тільки будьмо реалістами: справжні чаклуни вимерли, а любителям таке не до снаги.

– До снаги чи ні, а Сірий Чу мертвий, – сухо зауважив батько. – Розберемося. Ти куди, дитинко? Додому?

– Додому, – збрехала я без затримки і покинула театр під відкритим небом.

Маньо вчепився слідом. Я не проганяла його – почувалася поруч із урлуком у безпеці. Хоч би який вигляд мала недавня подія, моя думка не змінилася: торговця вбила людина. Чим і яким способом – інше питання. Я збиралася розворушити Аєрські острови і досягти результату. Почати слід було з того, хто кричить найголосніше і скрізь пхає свого носа.

***

– У пана Уграна Зорянонародженого відвідувачка, – приголомшила мене кучерява усміхнена дівчина в гарненькій літній сукні. Вона стояла біля парадних дверей похмурого будинку, що ніби зійшов зі сторінок історій про привидів, і мрійливо дивилася на його вікна. – Він буде зайнятий ще сорок п’ять хвилин.

– У духів розклад? – не стрималась я.

– Погодинна оплата, – серйозно запевнила дівчина і вкотре зиркнула на щільно зашторені вікна. – Я за записом, але та невихована жінка проскочила повз мене, ще й накричала… Звідки такі люди беруться? Ніби її справа життя і смерті важливіша за щастя мого малюка.

– Співчуваю. – Мені хотілося четвертувати всіх шарлатанів, що наживаються на чужому горі. – Як ви? Тримаєтеся?

Співрозмовниця не здавалася сумною – певне, трохи позаземною, далекою від нашої дійсності.

– Я повністю розбита. Мій Кхарр був найкращим у світі папугою. Навіть тепер, через три роки після його жорстокої смерті від лап дикої кішки, він тішить мене задушевними розмовами. Яке щастя, що пан медіум не відвернувся від нас у скрутну хвилину! А ви до кого прийшли?

– До себе.

На обличчі дівчини відобразився лінивий розумовий процес.

– Це метафора? – поцікавилася вона без ентузіазму.