8.2

– Поверніть доказ, будь ласка.

– Доказ чого? – вищирився Ламбе. – Якби для вас це мало значення, речі з «Вітру Смерті» не розгулювали б містом вільно!

– Лікарю!

– Уявіть: Тазер Хол і Вірс Жакорель з’явилися у порту. Ваші дії?

Двоє важливих свідків у справі Юньчика-кур’єра нарешті у зоні досяжності? Відповідь проста.

– Допит.

– І все?! – скинувся Ламбе, важко хапаючи повітря, – Що й треба було довести, інспекторе! Перепрошую, мені час до королеви.

– Лікарю! Ви ж не хочете, щоб вас заарештували?

– І ви не хочете.

– Я багато чого не хочу. – Іншим часом Тир не проявляв би упертість через, найімовірніше, нісенітницю, але погляд, яким дивився Ламбе, ясно давав зрозуміти: лікар вважає себе вище умовностей і закону. – Будьте ласкаві повернути те скло і пояснити свої мотиви.

– Королеві це не сподобається! «Вітер Смерті» належить до нашого спільного минулого.

– В такому разі вас затримано.

Ламбе зарозуміло пирхнув.

– Я? Джиммі, розберися.

«Ось воно, справжнє обличчя ельхарської влади. Не дивно, що розумні люди тримаються від неї подалі», – Тир твердо глянув на урлука, чекаючи на спосіб виконання наказу.

Джиммі не підвів: криво посадив Ши Міль на стілець зі столітніми чорнильними плямами, вийняв із кишені лікаря скло, поклав доказ на стіл і потяг онімілого від обурення Ламбе геть. Судячи з відлуння, у «клітку».

Менше ніж за хвилину урлук повернувся і щільно зачинив двері, рятуючи кабінет від прокльонів лікаря.

– Я розібрався, – доповів із невинною міною. – Ще будуть якісь вказівки?

– А хіба ви не…

– Ми не. – Джиммі зберігав цілковитий спокій. – Я слухаюсь лише королеву.

– А короля? – зірвалося з язика, хоча це не мало жодного значення.

– Останнім наказом короля був наказ коритися тільки королеві. До речі, інспекторе, лаорнійці не мають форми звертання у множині. Коли мені викають, я думаю, що звертаються не тільки до мене, а й до моєї армії, а потім згадую, що вона дуже далеко, і поринаю в журбу.

– Твоя армія теж підкоряється королеві?

На обличчі Джиммі промайнула якась емоція, але вона так швидко зникла, що Тир вирішив: здалося.

– Лише мені, – запевнив урлук. – Але це якщо говорити про армію загалом, а поодинці кожен воїн насамперед підкоряється королю, потім королеві, і, нарешті, воєначальникам різних рангів. Якщо тобі стане легше, знай: у мене мало підлеглих. Відносно мало.

– Для Аєрських островів вистачить і десятка.

– Дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто п’ять. Я був дуже лінивим, – покаянно повідомив Джиммі. – Інші генерали за десять тисяч років вимушеного неробства зробили собі більші армії.

Тиру захотілося наслідувати приклад Шиль: із заплющеними очима впасти на щось стійке.

– Десять тисяч років?

– О, це приблизно. Перші тисячоліття ми чекали короля і наставляли людей на шлях істинний, але вони раптом взяли і вимерли. Потім ми відбудовували міста, відроджували мистецтво, піднімали економіку, розвивали науку… Нудьга, правда? Нас створили для війни, інспекторе. Сенс нашого існування в тому, щоб захищати своє, забирати чуже і нарощувати міць. Тобі справді це цікаво?

Тир невпевнено кивнув.

– Чудово, бо королева хоче, щоб ти знав основи, – коротко посміхнувся Джиммі і знову вернув кам’яну фізіономію. – Запам’ятай дві аксіоми. Перша: урлуки розумні, сильні, маловразливі та байдужі до матеріальних благ. Друга: в урлуків є свої урлучі почуття, але жоден урлук не здатний співпереживати людині. Це за межею наших можливостей. Якщо мотиви людей ґрунтуються на емоціях, ми абстрагуємося. Чисто для прикладу: я розумію, що лікар Ламбе мене зараз ненавидить, розумію, чому, і навіть розумію, що мушу відчувати співчуття, але мені анітрохи не шкода.

– Половині відділку було б не шкода, – промимрив Тир. – А друга половина ще й зловтішалася б…

– Зловтішання не підходить, це для поганих хлопців, а урлуки намагаються бути хорошими, – вже відкрито посміхнувся Джиммі. – Ми обожнюємо кошенят і захід сонця, але люди для нас порожнє місце. Це еволюційно-психологічне, інспекторе. Кажуть, ті, кому немає й тисячоліття, більш чутливі щодо цього, але таких одиниці. Нові урлуки не з’являлися вже давно… Магресурси виснажилися. Тобі не важко трохи подивитися лише на мене? – змінив він раптом тему. – Хай пані Ши Міль непомітно втече, їй це навіщось треба.

– Ану стояти! – за звичкою гаркнув Тир.

Дівчина з материка, що встигла повернутись у напрямку дверей, злякано пискнула і притиснула кулачки до грудей.

– Пані Ши Міль, до вас є запитання, і почнемо ми від самого початку. Де ви взяли банку? Місце, час, обставини? Нічого не приховуйте, і скоро будете вільні.

Шиль дивилася поглядом загнаної тварини, кусала губи і мовчала.

– Пані Ши Міль!