6.4

***

Ми перетнули багатолюдну площу Дикої Ігнасії, що мала б зватися площею Великої Ілесії, але малограмотні забудовники Аєрських островів погано розібрали текст припису.

Хоча сонце ще палило, під високими тополями почав збиратися вечірній ринок. Нічого особливого: продукти, одяг, начиння, блискітки шахраюватого Сірого Чу, бабця Клю зі своїми неїстівними пиріжками… Товарообіг був не найкращим, але, мені здається, більшість людей приходили сюди, в несамовитий гомін і нестерпну суміш запахів, задля розваги.

Ресторан «Шлях королів» розташовувався на початку вулиці Принцеси Лікторії. Від простецького шинку його відрізняли ціни та офіціантки. Колись він належав унікальній жінці, яка відкинула залицяння Отіса ді Емшиса, але тепер закладом керувала її дочка, і губернатор збирався взяти реванш за давню поразку.

Ми знайшли його за зовнішнім столиком у компанії білого вина та золотокудрої кралі, що з писком пурхнула в тінь, ледве побачивши начальника поліції.

– Казав же, друже, тобі треба бути м’якшим із людьми, – докорив ді Емшис. – Дивися, до чого дійшло. Дівчата тебе бояться!

– Вони бояться арешту за проституцію, – відрізав тато. – Конкретно цю ловили дванадцять разів за три роки, але вона так і не порозумнішала.

– Ти обізнався, Кицька дуже пристойна, жодної судимості.

– Ясно, що жодної, адже суддя щоразу відхиляє всі звинувачення. Ви щось хотіли, пане губернаторе? Якщо ні, то я маю справи.

Ді Емшис скривився, одним ковтком допив вино.

– Знову те саме, – сказав похмуро. – Ну й чим я тобі не догодив? Ми ж були не розлий вода, а зараз ти дунешся як сопливе дівчисько. Хіба не знаєш приказку? Хто старе згадає…

– Доброго дня, – вклинилась я, бо тато почав стискати кулаки, а роззяви приготувалися до безкоштовного шоу. – Чудово виглядаєте, синє око вам дуже пасує, але друге краще залишити як є, в моді знову асиметрія.

– Це ти, – констатував губернатор без зволікання. – І тут ти, і там ти… Ну, хто б сумнівався. Прокляття! А я так сподівався, що Ельхарія має нормальну королеву…

– Щось не влаштовує? – Такої зустрічі я не очікувала, так само як і не думала, що він настільки швидко рознюхає про моє нинішнє становище.

– Ще б пак! Я ж не можу знаджувати нашу маленьку Вайолу! – щиро засмутився ді Емшис. – Усі плани коту під хвіст.

– Сумніваюся, що це вас зупинить. – Я знала його надто добре, щоб не співчувати.

– Я, звичайно, можу спробувати, але це зовсім не те… Стривай, дитинко, ти хіба не проти?

Я закотила очі. Губернатор завжди був таким. Душа відкрита, що в думках, те й на язику… Але! Він протримався на завидній посаді понад тридцять років. В ілеському урядовому болоті, де під кожною купиною чекає в кращому разі отруйна жаба, Отіс ді Емшис почувався чудово. Його, безрозсудного хвалька, не сприймали як серйозну перешкоду, проте роки йшли, міністри забувалися, навіть імператор змінився, а губернатор Аєрських островів залишився на своєму місці як символ стабільності, везіння та прихованих талантів.

– А вам не час у відставку, дядечку Отісе? – відповіла я різкіше, ніж збиралась. – У вашому віці головне – спокій, а не спідниці.

– Мені? Та нізащо! У п’ятдесят із хвостиком життя тільки починається.

«Це не вам вирішувати», – збиралася сказати я, але помітила краєм ока в натовпі того, кого не мало бути поблизу, і не ляпнула грубість, що перекреслила б саму можливість співпраці.

Отіс ді Емшис мені потрібен. Він – ключова фігура місцевого товариства. Дуже важкозамінна фігура, чесно кажучи. Якщо я хочу досягти більшого, ніж формальної влади, без його зв’язків не обійтися.

– Чудово, дядечку Отісе, ви мене заспокоїли. – Я навмисне виділяла фамільярне звертання, хоча не називала губернатора дядечком років із десяти. Для швидкого єднання з народом усі методи добрі, окрім позиції сили. – Сподіваюся, завтра побачимось. До речі, у вашому прославленому кордебалеті будуть хлопці?

Здається, ді Емшис спробував це уявити, тому що його фізіономія стала зовсім задумливою.

– А треба? – без ентузіазму уточнив він.

– Самі як вважаєте? – підморгнула я.

– Ну так, згоден… Хлопцям – дівчата, дівчатам – хлопці… – промимрив губернатор і поринув у інтенсивні роздуми. – Логічно… – Він схопився, гукнув хлопчину-прислужника. – Гей, коня мені! Ворушись, ледарю!

От і добре, тепер ді Емшис зайнятий і не докучатиме.

– Тату, я відійду на хвилину, ти не проти? Не чекай мене, я дещо перевірю і відразу додому.

– Той чоловік не шукав тебе, – повільно промовив батько, дивлячись услід натхненному губернатору. – Він ховався. Не очікував, що ти тут будеш. Хто він?

Ех, направити б його поліцейську проникливість у повсякденне русло!

– Старий друг. Він не ховався, а не хотів заважати. Це важко пояснити… В урлуків своя логіка, до неї важко звикнути.

– Дитинко… Будь обережна.

– Це мій урлук, тату, боятися нема чого. Я ненадовго.