6.3

– Ходімо додому, тату. До завтра ще є час. Робитимемо те, що подобається нам понад усе на світі.

– Займатимемося кожен своїми справами й не заважати одне одному? – з серйозною міною припустив батько. – Чудовий план.

Я справді повернулась… Яке щастя!

– Ой-йой… Дитинко… Є дещо, про що я зовсім забув.

– Мою кімнату розтрощили, шукаючи докази? Переживу.

– У нас гостя, – приречено зізнався тато. – Дівчина з материка, приїхала читати лекції з етики та командної роботи. Один готель забитий, другий для ельхарців, у гуртожитку для робітників лише чоловіки… От куди її поселити? Нехай трохи посидить у нас, доки не втече назад до Ілесії.

– Має втекти?

– Стовідсотково. В неї тонка вразлива душа.

– Тобто зрушення на темі Ельхарії? – легко розшифрувала я. – Ельхарська королева купається в крові прекрасних цнотливих дів, король жере їхню печінку на сніданок, а бідні безправні урлуки вдовольняються нутрощами? В «Голосі Ілесії» дуже докладно розглянули це безвідходне виробництво і подали нам безліч ідей щодо економії ресурсів, але урлуки, нахаби такі, воліють рослинну дієту. Сила звички.

– Не пам’ятаю, як її звуть, але вона любить книги, – ухилився від прямої відповіді тато.

Я припустила, що потрапила в ціль, і не розвивала цей напрям розмови. Батько також замовк.

Деякий час ми крокували пліч-о-пліч (ну або маківкою до плеча, якщо потрібна точність). Тиша не пригнічувала – навпаки, вона була частиною нашого життя, такою ж природною, як і беззастережна довіра.

– Я можу говорити про твого чоловіка? – незграбно поцікавився тато.

Нічого собі! Раніше до неприємних тем ми підходили тижнями.

– Можеш. Але навіщо? Скоро ми розлучимося. Тебе це турбує?

– Мене?

І я навчилася зміщувати акценти. Шкода, що цю навичку не викладають нарівні із загальноосвітніми предметами. Вона корисніша за алгебру.

– Не кожен батько радий розлученій дочці.

– Ось зовсім не смішно, Вайоло! Ти розумієш, про що я.

– Напевно, про почуття… Вони приходять і йдуть, тату. Це нормально. Є речі, які можуть мене боляче ранити, але розставання з Айлоном точно не з цього списку. Ми домовилися розійтися ще від самого початку, та й узагалі… Я не з тих, хто страждає через любов, сам знаєш. У світі багато вільних чоловіків. Сподіваюся, ти не настільки шокований, щоб зректися мене прямо зараз і не купувати мені морозиво? Он той фургончик ніби послала сама доля, я вже не витримую спеку, а грошей нема.

– Дитинко! Не обманюєш?

Звісно, ні. Якщо чогось життя мене й навчило, то це того, що минає все: і хороше, і погане. Іноді швидко, іноді назавжди… Та не будемо про сумні деталі.

– Я можу недомовляти чи викручуватись, але не брехати. Чесно, тату. Не хвилюйся хоч би про це.

Батько махнув фургону, і той зупинився віддалік, у затінку високого кипарису. Яскрава вивіска привертала увагу, і поодинокі перехожі теж поглядали в той бік.

– Так дивно… Ти виросла.

– Та невже? Я боялася, ти ніколи не помітиш.

– У тебе цікаве життя. Як ти завжди хотіла.

– Тату! Кажи прямо! Я хочу морозиво, крандаїлицю і свій дах. Ти ж не викинув телескоп? Ну ж бо, питай, і ходімо.

– Ти надовго, Вайоло? – прозвучало дуже серйозно.

– Назавжди, – я просмакувала це слово як вишукані ласощі. – Треба б сказати: «Поки не проженеш», але обійдемося без брехні. Я не в гості, тату. Я повернулася додому.

Продавець морозива дочекався нас лише для того, щоб повідомити: товару немає, і на запланованому для ельхарців заході теж не буде, бо щось десь зламалося. Ця інформація призначалася для губернатора, який розвинув бурхливу діяльність у різних напрямах і намагався охопити максимально широку аудиторію.

– Я повинен заглянути у відділок, – сказав тато, коли фургон, хитаючись, поїхав геть. – Пошлю когось до Отіса, заразом гляну, як там атмосфера і кого можна відправити в кабінет Ойлафа. У нас невелике переміщення кадрів, і якщо залишити все на самоплив, народ геть пересвариться.

– Тирішер Тир, – запропонувала я. – Він схожий на роззяву, але урлуков розпізнав з першого погляду. Позич йому трохи повноважень, га?

– Позичити?

– Начальство і дає, і відбирає. Чи в тебе є на прикметі хтось кращий?

Розмовляючи про дрібниці, ми дійшли до відділку, де кипіла бурхлива діяльність. Я подумала, що всіх сполошила справа Юньчика-кур’єра, і захопилася старанністю поліції, але секретар Ромі Матеньро підказав, що в очікуванні кровожерливої Ельхарії всі упорядковують свої папери, а завтра взагалі збираються прийти в парадній формі.

Цей елегантний дідок із бурхливим минулим і зразковим послужним списком упізнав мене, заледве побачивши, але не спитав ні про що. Він вислухав вказівки начальника з кам’яним обличчям і, у свою чергу, передав записку від губернатора, що просив знайти його в ресторані «Шлях королів», причому терміново й обов’язково вдвох.