6.2

Ні тата, ні губернатора серед присутніх не було. З легко впізнаваних осіб – тільки наш сусід Манк Осса, худий мовчазний суб’єкт із вічно кислою міною.

Непогано він піднявся! Раніше, пам’ятається, тягнув додому все, що криво лежало, і дружину привчав збирати падалиці під чужими парканами, а зараз одягнувся як банкір, сидить увесь такий важливий, міркує про високі матерії… Цікаво, Манк уже дізнався, що його криклива Мінні не працювала у дві зміни п’ять днів на тиждень, а бігала ночами до молодого коханця? Той жив за три вулиці від нас, неподалік бабці Клю, причому разом із батьками. Чіпкий тип. На всьому заощаджував, щоб гайнути на материк.

І чому я послухала Носатого Муршу? Йшла б краще додому, а не займалася казна-чим, відтягуючи момент довгоочікуваної зустрічі.

Звинувачень не уникнути, як не старайся. Я наробила дурниць і навіть не вибачилася. Та втеча, роки мовчання, поодинокі листи… Тато має право злитися.

– Дитинко?

– Що? – механічно відгукнулась я і здригнулася, впізнавши рідний голос, квапливо підбігла до високих кованих воріт, що поряд із карликовою огорожею виглядали як глузування. – Тату? Ти ж зовсім не змінився! Як таке можливо?

– Закладаюся, коли ти побачиш ді Емшиса, то скажеш, що він помолодшав, – тепло усміхнувся батько. – Багато хто через це проходив. О, гарна засмага.

Я засміялася. Все моє дитинство знайомі й не дуже жіночки товкмачили татові, що для виховання дівчинки надзвичайно важливі компліменти. Він старався як умів, але, незважаючи на посаду начальника поліції, не вирізнявся побутовою спостережливістю.

– А ти нарешті підстригся, – не залишилася в боргу я. – Це що, запах кави? Тобі ж не можна!

– Сьогодні можна.

І справді, про що це я? Обов’язково треба зіпсувати все недоречними зауваженнями!

– Пришити тобі рукав?

Трясця, наче це краще!

– Губернатор пришиє, – пролунало без агресії. – Дитинко… Я завжди знав, що ти повернешся.

– І я знала, тату. Нічого не хочеш сказати? Не зволікай, гаразд? Покінчимо з цим, і нехай усе буде як раніше.

– Я купив тобі крандаїлицю.

– Тату…

– Вона викопала лігво в саду, і черепахам довелося робити собі нову стежку.

Я обійняла його вперше за своє свідоме життя. Ми, лін Артени, не схильні до демонстрації емоцій, але в той момент я була лише маленькою щасливою дівчинкою, що мало не заблукала в темному-темному лісі.

– У неї вже є діти, – трохи зніяковіло продовжував тато. – Коли вони виростуть, жоден чужинець не зможе проникнути в наш дім.

– Ти справді не сердишся?

– Я? Хіба не ти маєш мене зневажати? – Він зіщулився, опустив плечі. – Я був надто безтурботним. Через мою дурість тобі довелося піти! Боюся навіть уявити, що ти пережила… Боюсь уявити…

– Багато всякого цікавого, тату, і це ми вже детально обговорили. – Я не очікувала, що наші ролі поміняються, тому не підготувала жодної втішної фрази. – Сам знаєш, що ні в чому не винен, але якщо в тебе сьогодні день самокартання, можу теж трохи додати, мені не важко. Почнемо? Перше: ти чому скрізь балакаєш про мій приїзд? Просила ж хоч добу почекати. Я відпочити хочу, тату! В мене різна офіціальщина у печінках сидить.

– Вибач, дитинко, не втримався. Але все одно ніхто не повірив.

Не спрацювало. Батько думав про минуле і докоряв собі, я це бачила в його очах.

Ну гаразд, сам напросився. Залучимо важку артилерію.

– Друге: чому на мій труп ти відправив Астора… Тьху ти, Тира… Як його там… Того хлопця, що мав би кликати губернатора татком, але навряд чи кликав?

– Тирішер Тир. Він найкращий із тих, хто залишився. Стривай-но… Що означає – твій труп?!

Я коротко окреслила ситуацію, причетність Ламбе та висновки молодшого інспектора.

– По-моєму, він розумний, – зауважила нейтрально. – Можна я до нього причеплюся? Я пам’ятаю минуле, він знає сучасність. Треба розворушити Аєрські острови, як гадаєш?

– Мені страшно за тебе.

– А мені за тебе… – Я завагалася. – Слухай, тату… Ми не обговорювали це прямо, але я в курсі… Ну… Емм… В курсі того, що ти сердишся на губернатора не через його підозри щодо мене, як тут багато хто думає. Ді Емшис довів одну людину до інфаркту, а іншу змусив написати зізнання і влаштував суїцид. Ті двоє були єдиною ниточкою до правди про те, що трапилося в нашому будинку десять років тому. Ти б витягнув із них більше, знаю! Але не переймайся, будь ласка. Тепер у нас є Юньчик-кур’єр. Щось обов’язково спливе, тату. Завжди спливає.

– А якщо тебе знову спробують убити?

– І нехай. Хоч крандаїлицю не треба буде годувати місяць. Або урлуків.

Тато слабко посміхнувся:

– Смішно.

– Це не жарт, урлуки можуть перетравити будь-яку субстанцію без шкоди для здоров’я.

– Я про крандаїлицю. Середньостатистичної людини їй із виводком заледве вистачить на тиждень.