Розділ 6.1. Дім, любий дім

Ламбе вкотре мене здивував: тоном, якого я не чула вже років зо три, заявив, що поки він порається з кістками і освоює нову для себе професію судмедексперта, я повинна розібратися з його планами, тому що лікар присягнувся Ізабеллі: сьогоднішню ніч вони проведуть під дахом власного будинку.

Після його постійної задушливої ​​догідливості це було як ковток свіжого повітря. Я вважала, що на Ламбе цілюще вплинули рідні місця, і поспішила пообіцяти будь-яке сприяння, аби не відлякати проблиск нормальних стосунків.

Урлуки залишились із ним. Інспектор Тир не заперечував, лише дивився скоса, ніби підозрював, що коли він відвернеться, лікар жестом фокусника підкине на місце злочину ще кілька трупів. Я не збиралася в це лізти. Ламбе переклинило в корисний бік, він не пропустить жодної дрібниці. Потім подивлюся звіти, хоча навряд чи там буде щось нове.

Носатий Мурша поглядав привітніше, ніж молодший інспектор. Не встигла я запитати про ситуацію з місцевою нерухомістю, як отримала понад десять адрес, де «не соромно жити і королеві». Багато людей не захотіли чекати ельхарських порядків і втекли під звичне ілеське ярмо. Лікарю буде з чого вибрати.

Але одне ім’я мене зацікавило.

– Вдова Рахентен? – перепитала я, не вірячи власним вухам. – Амада? Вона ж успадкувала стільки всього, що була багатша за губернатора. Навіщо їй продавати улюблену віллу? Всі ж знають, Амада вийшла за старого банкіра тільки заради ділянки біля моря, що раніше належала її родині. Той скандальний шлюбний договір обговорювали у всіх кутках.

– Пфф! Молода пішла за старого через клаптик землі! – пирхнув Мурша. – Навіть жебраки сміялись, а воно ось як обернулося. Банкір їй усе залишив, а сам ноги простягнув. Пліткарки довго язиками плескали. Але зараз удова прогоріла. Вклалася в якісь копальні, а то виявилась афера.

– Ого…

– Та вона не збідніла так щоб зовсім, але золотий запас профукала, а з ілеськими акціями в Ельхарії не склалося. Вдова Рахентен хоче все розпродати й вирушити на материк. Так би мовити, спалює за собою мости. Звідки ви її знаєте, га? І я вас точно десь бачив. У газеті, ні?

– Угум. – Нехай сам вирішує, що це означає. – Дякую. До речі, хто знайшов труп? Бабця Клю відкопала?

Розкосі очі співрозмовника стали як блюдця.

– Перепрошую, мені треба йти, – пробурмотів він, знітившись. – Термінова справа. Якщо не замкнути того хвалькуватого придурка, лін Артен його голими руками розірве.

Зрозуміло. Отже, мова знову про шарлатана-медіума. Ну, тварюка! Десять років годується на моїй історії, інтерв’ю жовтим виданням ліпить одне за іншим! Зате тепер ти догрався, паразите… Нарешті тебе є за що притиснути! Про поховання ти не від вищих сил дізнався, гадино повзуча!

– Не підкажете, де бійка начальника поліції та губернатора? – крикнула я навздогін патрульному. – У відділку?

– Та ви що, як можна? – Мурша обернувся на ходу. Він здавався приголомшеним до крайності. – Там само, де завжди. У міському управлінні. Вибачте, мушу бігти. А ви не з Шайласа? Ні? Ой, справді, що це я, куди це я? А це ж біля вас мій велосипед? Мій?! О! Видали недавно, весь час забуваю!

Ха! Пізно патрульний схаменувся, та й відбігти він встиг на пристойну відстань.

– Дякую за пропозицію, ви дуже люб’язні! – Вдавані непорозуміння – явно моя стихія. – Не турбуйтесь, залишу його в поліції! – Велосипед, сиротливо прилаштований біля хиткого тина бабці Клю, будив давні спогади про гірки, камені та збиті до крові коліна. – Щиро дякую!

– Емм…

Але я вже крутила педалі і насолоджувалася вітром, що бив у обличчя.

Місто анітрохи не змінилося, його вулиці були такими ж широкими, запорошеними й кам’янистими, часто повертали несподівано, під прямим кутом – майже ніколи.

Не знаю, чому я звернула до моря. Через лінощі, мабуть. Мені подобалося відчуття польоту… Вниз, ухиляючись від гілляччя, ледве притримуючи кермо… Як у дитинстві!

Ні, я не врізалася у фургончик морозива і не побувала в канаві, хоча все йшло саме до цього. Я лише виявила, що кружляю своїми улюбленими місцями і ось-ось по старій пам’яті попрямую до зруйнованого поселення карнаїтів, тоді як мені треба було поспішати в протилежному напрямку.

Під гору. Ну так, деякі люди не шукають легких шляхів і, якщо чесно, забувають, як це, коли поряд немає вірних багатозадачних урлуків і доводиться пішки тягтися під спекою із важким поліцейським велосипедом у руках.

Я про… хм, скажімо, провальсувала на сонці близько години і доповзла до міського управління в стані червоного вареного буряка. Попри очікування, там ще не стихло все цікаве. Гарячі дискусії на тему «Чи потрібен ельхарцям кордебалет, хто має за це платити і як назвати цей сумнівний пункт видатків для бухгалтерії» носилися навкруг, тому що вікна залу засідань, розташованого на другому поверсі високої цегляної будівлі у стилі безжального кубізму, були відчинені навстіж.

На лаві біля символічної плетеної огорожі дрімав вахтер. Я пройшла повз нього, навіть капелюх йому поправила, а то він почав обгоряти на сонці, але той чоловік і не ворухнувся. Заздрю… Сон – моя болюча тема, найчастіше без танців із бубном не обходиться.

Я перетнула прохолодний вестибюль, не зустрівши жодної живої душі, й піднялася широкими дерев’яними сходами зі скрипучими сходинами.

– Вибачте, – зазирнула у прочинені двері, звідки аж шибало пронизливим шумом, – можна внести невеличку раціональну пропозицію? Влаштуйте виступ кордебалету для міста і запросіть ельхарців. Вам же всім це цікаво, от і фантазія для бухгалтерії знайдеться. Не дякуйте.