4.4

Багряно-чорне небо нависало над бурхливим морем, далеко на задньому плані нагромаджувалися гострі скелі. Пінні хвилі жбурляли невеликий вітрильник як іграшку, піднімали до низьких хмар, наче намагаючись викинути геть, а поруч розверзалися жадібні безодні, і здавалося, загибелі не уникнути навіть дивом.

Та це не був звичайний корабель. Його оточувало рятівне сяйво, що захищало від люті стихії, а на капітанському містку виднілася висока постать найбогопроклятішого створіння, відомого людям, – чаклуна.

Він стояв, випроставшись на повний зріст і розвівши руки. Від його долонь розходилося блідо-блакитне проміння, що зливалося зі світлом навколо корабля. Голову цього чоло…

Ні, не чоловіка!

Не людини!

Істоти!

Тварини, обпльованої природою!

Його голову вінчала корона, і Шиль як заворожена підійшла ближче, відчуваючи разом із гидливістю незрозумілий трепет.

«Король Айлон такий самий?» – майнула непрохана думка.

Він чаклун, його сили величезні, а душа пропаща… Хоч би не трапитись йому на шляху!

«Біля лаорнійських берегів», – стверджував напис у куточку картини. Підпис художника зберігся погано.

«Ну як можна тримати таку гидоту в будинку?» – обурилася Шиль, але стримала жагу дії.

Поки що досить самодіяльності. Не можна привертати увагу. Необхідно тихо спуститися, вдати, що нічого незвичайного не відбувається, і вибрати зручний момент для здійснення плану.

І як це зробити, якщо двері найближчої кімнати прочинені і ваблять небаченими збоченнями?!

Шиль короткими кроками наблизилася до дивної круглої штукенції, що заклично поблискувала за плетеними фіранками, і потягла стулку на себе. Вгорі одразу щось забрязкотіло: не як дзвіночки, ні, як зв’язка порожніх бляшанок. Відлуння промайнуло всім будинком, вигнало з кутка волохату павукоподібну тварюку, сколихнуло тишу як набатний дзвін!

«Може, сьогодні й справді зірки погано розставлені? Швидко вниз!» – проте очі розбігалися від різноманіття незнайомих речей, і Шиль затрималася всього на три вдихи, щоб краще розглянути чи то звалище списаного мотлоху із музею, чи гніздо сміттяра, чи кімнату божевільного вченого.

– Як же захопливо живуть люди… – прошепотіла заздрісно. Принцесі Шиліміель не дозволяли навіть залишити на ніч книгу в спальні, а тут біля узголів’я стояв розфарбований дерев’яний бовван заввишки як людина! Не те щоб вона хотіла собі таке потворство, але від спогадів про недавнє стерильне минуле боліли зуби. – Лін Артен не схожий на того, хто захоплюється історією. Мабуть, це належало його батькові… Щасливий був дідок!

Штукенція, що привернула увагу, виявилася великою круглою вазою, ніби склеєною із сотні шматочків. За нею ховалася ще одна, але Шиль це не цікавило. А ось пошарпані книги з промовистими назвами на кшталт: «Кров під Місяцем. Початок великої Мейнської війни», «Міфи Лаорнії: блиск і пороки магії», «Ритуали карнаїтів. Ілюстроване видання» або «У пошуках острова Мрій. Записки безумця» притягували як магніт.

«Ніхто ж не помітить!» – пальці самі собою схопили найближчу книгу – тонку, про пошуки якогось острова.

Її шрифт був надто дрібним, папір сірим, із палітурки стирчали нитки… Шиль відкрила її, потайки боячись, що сторінки посиплються на курну підлогу, і ледь не впустила, коли внизу загорлала Тола.

– Гей, госте! Не ображайся, а ходи, поїси по-людськи! Прошені всі такі, ха… Слова всупереч не скажи!

Відповіді вона не чекала – вхідні двері грюкнули відразу ж після крику.

Шиль із жалем поклала книгу назад і повернулася до виходу.

– О, ні… – прошепотіла нажахано, побачивши в дверях незворушного Джиммі. – Ти прийшов по мене?

– Я прийшов перевірити безпеку. Це ненадійний будинок.

– А я?..

– Ти тут зайва, – дуже серйозно промовив урлук і ступив уперед. – Тебе треба позбутися. Коли будеш непритомніти, постарайся не розбити вази. Батько королеви п’ять років збирав їх зі шматочків.

– Королева? – Шиль ледве розрізняла свій голос.

– Прибуде незабаром. Чи маю я знати, що ти тут робиш, ілеська принцесо?

– Не маєш! – Вона не могла витримати вимогливий погляд безжальних очей Джиммі, але й здаватися без бою не збиралася. – Мене запросили! До поліції! З лекціями! Ти не позбавишся мене просто так! Я вже зі всіма познайомилася! З начальником, з інспекторами… Якщо я зникну, вони одразу почнуть мене шукати!

– Не турбуйся, я швидко копаю ями.

Шиль не придумала нічого кращого, ніж запустити в Джиммі якоюсь книгою і кинутися на нього з риком загнаного в куток хом’ячка. Урлук холоднокровно відсторонився, і вона вилетіла в коридор, прямо до рятівних сходів – і здивованої Толи у вестибюлі.

– Гей, госте! Я тобі що казала? Не лазь там, ясно тобі? Приватна територія! Стороннім вхід заборонено!

Шиль, тремтячи, спустилася вниз. Міцно обняла пропахлу димом кухарку і запропонувала будь-яку допомогу, хай навіть миття підлоги, аби не залишатися одній.