4.2

– Так. Страшенно боюся.

– Тоді співчуваю. Лін Артен підписався на якусь благодійну програму, рятує вимираючих павуків-мишоїдів у пам’ять про Вайолу. Побачиш ту гидоту – чави так, щоб слідів не лишилося, зрозуміло? Почне допитувати – заперечуй усе, без доказів він повірить.

– Емм… Добре.

Тола попрямувала через пустий вестибюль до дверей, прихованих ​​від входу широкими поручнями сходів.

– На другий поверх не йди, там збочення всякі, рано тобі ще таке бачити, – наказала авторитарним тоном. – І на дах не лізь, там оси і повно битого скла. Від підвалу тримайся подалі, там живе лін Артен, а він ненавидить, коли чіпають його бібліотеку та кораблі у пляшках. У льох не сунься, там засув поганий, може сам собою впасти. У саду дивися під ноги, бо й окрім Матильди черепах розвелося багацько. І штори ввечері закривай, сусіди недавно купили сину бінокль. Сусіди – Мінні та Манк, сина звуть Аксіо, нахабний шибеник. Сніданок о восьмій, обід о третій дня, вечеря холодна.

– Місцева кухня?

Тола відчинила двері і ривком закинула саквояж усередину кімнати розміром як найменша вбиральня принцеси Шиліміель.

– Угу. Називається «їж, що дають, або готуй сама», – відповіла, поправляючи дверні фіранки. – Розкладай речі, відпочивай… Їдальня зліва від сходів, кухня в прибудові за будинком, я зазвичай там і сиджу. Ванна кімната для гостей в кінці он того коридорчика, туалет у саду. Гарячу воду треба економити, особливо вдень та ввечері. Вона гріється від плити, а вечерю я не готую. Вловлюєш зв’язок? Дивись тільки, не зварися, бо котел добре тримає температуру. Якщо в тебе щось термінове, а нікого вдома немає, звертайся до сусідів. Питання є?

Шиль заперечливо похитала головою, і тої ж миті зрадливий шлунок забурчав так голосно, що з гілки за вікном злетів схарапуджений птах.

– Голодна? – Погляд Толи потеплішав. – До обіду ще довго… Переодягайся в домашнє і приходь на кухню, щось перекусимо. Скажімо, за десять хвилин? Кави нема, у лін Артена серце.

– Буду дуже вдячна. І… Вибачте, а що означає «домашнє»? Пеньюар? Але ж… Середина дня?..

– А я звідки знаю, в чому ти вдома ходиш? Накинь щось, що і забруднити не шкода, і дихати не важко. Чи в тебе все таке… кхм… Пристойне? – Складалося враження, що Тола в останню мить замінила слово. – Тісні туфлі, щільні панчохи, вовняна сукня під горло, важкий жакет… І корсет, так? – Вона скривилася. – Було б що втягувати… Тепла сорочка, ще й нижня спідниця на додачу, і довгі панталони з брижами… Це тільки те, що я, як колишня швачка, вгадую за силуетом. П’ятьох одягнути можна. Ну, якщо тобі так нормально… Вмивайся і приходь їсти.

Двері стукнулись об одвірок, затиснувши край міцної фіранки, яка напевно пережила не одне покоління лін Артенів. Малюнок із зображенням дівчини біля моря, що висів над дверним отвором, перекосився, зі стелі впав шматочок штукатурки.

Шиль обережно вивільнила тканину, заодно переконавшись, що Тола справді пішла, потім акуратно причинила двері й опустила засувку.

– Все добре, – сказала з нереальною переконаністю, яку мріяла відчувати насправді. – Люди ж якось виживають у таких умовах, і я зможу. Тут усе надійне. Шафа дуже важка, витримає і землетрус. Стіл громіздкий, його не можна випадково хитнути і пролити чорнило. Настінний умивальник – це краще, ніж нічого. Килима немає – і чудово, в ньому не буде збиратися пил. Шпалери оптимістичні, нагадують про море, і штори мені подобаються, на них плям не видно. Полиця є, і стілець, навіть дзеркало на стіні! Вікно велике, виходить на схід, ще й відкривається… А ґрати – це від птахів і бездомних кішок. Ліжко відмінне, з периною, і подушок та рушників багато… Тобі пощастило, Шиліміель, не смій сумувати!

Самонавіювання працювало погано, зате відчуття новизни не підводило. До того моменту, коли Шиль розібрала саквояж і визнала його вміст непридатним для повсякденного життя Аєрських островів, вона забула про все, що спричиняло переляк (необхідність шукати ванну кімнату, наприклад) і уявляла, як вийде в сонячний сад, до дрібних жовтих квітів і невидимих ​​із вікна черепах.

Зараз на часі два найважливіші питання: ванна і кухня. Потім – короткий відпочинок, свіжий погляд на гардероб, інформація про пральню і пошук грошей, а якщо точніше – ювелірної крамниці, де можна продати намисто.

«Вода чи їжа?» – болісно розмірковувала Шиль, покинувши кімнату, а тим часом ноги самі вели на пошуки прибудови з обіцяною кухнею.

Толи там уже не було. Воно й не дивно – минуло принаймні пів години, а не обіцяні десять хвилин. На важкому дерев’яному столі зі слідами зарубок від ножа під паперовим рушником лежав окраєць хліба, поряд із ним стояли блюдце з варенням, глечик холодного молока і порожня чашка, на широкій тарілці височіла гірка вівсяного печива, в пузатій баночці жовтів свіжий мед.

«І як це все поєднується?» – не зрозуміла Шиль.

Солодке замість супу, солодке замість каші, солодке замість фруктів? Що за чим їсти? Та й хіба можна так харчуватися?

«Треба!» – гаркнув окрилений шлунок, оголошуючи смертний бій правилам.

Шиль відсунула грубий дерев’яний стілець, щоб сісти, але згадала, що навіть не помила рук після дороги. Не біда – над монструозною бляшаною мийкою стирчали два однакові крани. Поруч із ними лежав брусок дивовижного мила – настільки великого, що не поміщалося в долоні, та ще й із незручними гострими ребрами.