Розділ 4.1. Нове місце

Всупереч наказу начальника, Тир покинув Шиль у повній самоті перед високим, на вигляд застарілим двоповерховим будинком і поїхав у своїх поліцейських справах. Якась Тола, що виконували тут роль хатньої робітниці, була відсутня, про що недвозначно свідчив великий замок на вхідних дверях.

Молодшого інспектора така дрібниця не збентежила.

– Вона напевно пішла додому, але обов’язково прийде готувати обід, – пообіцяв він, віднісши саквояж у двір до широкого ґанку, заплетеного чіпкими рослинами. – Зачекайте трохи. Коли Тола з’явиться, відразу скажіть, що в гості до лін Артенів, і вона не кричатиме. Гарного дня!

На цьому турбота Тирішера Тира закінчилась, і Шиль знову залишилася без наглядачів.

Для неї це було новинкою. Раніше вдень поряд обов’язково перебувала одна з наставниць, щоб підказати, як правильно вчинити, як краще розподілити вільні години, що вибрати на вечерю, де відпочити… Навіть нелюдимий Джиммі постійно вказував, що робити.

Без чужої нав’язливої ​​уваги Шиль почувалася загубленою. Вона трохи посиділа на сходах, безуспішно борючись зі страхами. На вулиці було тихо і безлюдно, зате шлунок наполегливо вимагав їжі чи бодай води, і від його безладних завивань ставало ніяково.

Врешті Шиль усвідомила, що дивиться на водопровідну колонку під високим пишним кущем із величезними рожевими ягодами. Між ними вилися бджоли, і це, мабуть, натякало, що плоди їстівні.

Як зачарована, Шиль зробила крок до колонки, насторожено озирнулась і поспішила вперед, боячись порушити якесь неписане правило і потрапити в незручну ситуацію. Навколо жодної живої душі… Краще скористатися моментом якомога швидше.

Важіль ішов туго. Довелося спертися на нього, і лише тоді в глибині колонки щось скреготнуло, забурчало, а потім ударив потужний струмінь води, обливши ноги до колін. Щойно Шиль нахилилася, щоб напитись, як важіль вирвався з рук і повернувся у початкове положення. Вода теж зникла, у долонях залишилося на кілька ковтків.

– Кухоль же онде висить, на кілочку, – ніби з набитим ротом прошамкали від низької дерев’яної огорожі. – Це ти та сама гостя особлива?

– Мабуть, я, – невпевнено погодилася Шиль. – А, можливо, й ні. – Начальник поліції говорив щось про дочку, хіба ні? – Не знаю. Гадаю, я просто гостя.

– Угу, звичайно. Така сама гумористка, як і попередня. – Ворота відчинилися, пропускаючи дебелу жінку середнього віку, одягнуту в тонкий квітчастий халат і туфлі на низьких підборах. Вона дожовувала на ходу шматок сиру й анітрохи не зважала на надокучливих бджіл. – Років тобі скільки?

– Двадцять! – випалила Шиль. – Скоро буде, – додала, не витримавши недовірливого погляду співрозмовниці. – За пів року.

– Матір як звали?

– Королева Іліомола. Тобто… – В очах потемніло від передчуття провалу. – Насправді…

– Та не мимри, ми тут усі не з благородних полів. А матусю твою пам’ятаю. Вона в цирку братів Керроу виступала, га? Талановита була акробатка, недарма лін Артен лиш заради неї виліз зі своєї шкаралупи. Як вона поживає?

– Не знаю. – Востаннє Шиль бачила матір на свій десятий день народження, та й то здалеку. У колишньої королеви були справи важливіші, ніж цікавитися дочками. Її життя належало тільки єдиному та обожнюваному синові. – Наставниці казали, що добре.

Жінка приголомшено ахнула, притиснула руки до грудей.

– То ти приютська? Ну звісно, мандрівним артистам діти не в радість… Звати як? Я Тола, можна тітонька Тола. А ти?

– Шиль. Ши Міль, але краще Шиль. – Як же чудово, що нові знайомі вигадували біографію без підказок! – Я прибула сьогодні. З лекціями для поліції. Щодо взаємин у колективі.

– А що начальник? – Тола аж подих затаїла. – Не знав про тебе?

– Та наче припускав. – У Шиль склалося саме таке враження. – Сумнівався, але чекав. А що?

– Ой, нічого, він нормальний мужик. Я одразу зрозуміла, що не заговорюється, а всі: здурів, здурів… Тьху! Хоча він і сам винен. Міг би й уточнити, що не покійницю виглядає, а байстрючку.

– Що?!

– Тю, не зважай на плітки. Он губернатор при живій дружині бастарда визнав, і нічого, а на лін Артена ніхто косо не гляне, він чверть століття як овдовів, один у цьому житті бовтається.

– Я народилась у законному шлюбі! – обурилася Шиль, до якої помалу дійшло, що фантазії Толи не настільки безневинні, як здалося спочатку. – Мій батько не начальник поліції! Я просто в гостях, зрозуміло вам?

– Ну так, звичайно. – Жінка ображено стисла губи і витягла з кишені довгий блискучий ключ. – А я – королева Ельхарії, – пробурмотіла, копирсаючись у замку. – Які всі ніжні, прямо як ромашки трепетні… Мамця твоя чесна була, не вдавала з себе принцесу. Гуляла, та хто не гуляв? Це ж життя… – Масивні двері відчинилися з ледве вловимим скрипом. – Заходь, госте. – Тола однією рукою притримала стулку, а іншою підхопила саквояж. – Цеглу привезла, чи що? За мною ходи, кімнату покажу. Павуків боїшся?

Шиль спіткнулася на порозі. Павуків вона бачила лише на картинках, але дівчата мають їх боятися, хіба ні?