3.4

Не скажу, що відносини з Ілесією будувалися цивілізовано. Мені грубіянили, погрожували, часом хапалися за зброю… Але я завжди знала, що боятися нема чого. За мною – Ельхарія та урлуки, на них зважає будь-який дурень. Ну а зараз попереду замаячила реальна перспектива привітатися з татом крізь ґрати в поліцейській дільниці… Чи коштувало це вгамованої цікавості?

– Стійте!

– Може, краще посидіти? Он там, на лавці? – Я вказала на почорнілу від дощів лаву біля хвіртки, на якій приймала сонячні ванни худа курка з обрізаними крилами.

– Обов’язково посидите, – зловісно буркнув інспектор. – У «клітці»!

Він був такий кумедний у своїй старанності… Можливо, не задля краси носив поліцейську форму, але я бачила в ньому зарозумілого тупицю Астора і не могла нічого з собою вдіяти.

Вдалині пролунав гучний шум із брязкотом, криками і собачим гавканням.

– Пропоную відкласти суперечку до завтра, – запропонувала я. – Чесне слово, я неагресивна і з острова нікуди не дінусь, а у вас там, здається, намічається бійка.

– Не забивайте мені баки, – відгарикнувся опонент. – Я вас нікуди не відпущу. Ви щось знаєте.

– Звісно, знаю, та ще й багато всякого. Наприклад, бабусю Клю прозвали Клю, бо її батько торгував рибою-клі, дельфіни живородні, а урлуки не стояли бовванами десять тисяч років в очікуванні короля, і одного разу я доведу це фактами. До речі, бійка наближається.

– Не рухайтесь!

Я зітхнула. Який же впертий… А загалом хороша хватка, в роботі знадобиться.

– Зупиніться! – долинув із вулиці відчайдушний крик. – Туди не можна!

Писклявий голос Носатого Мурші я б не переплутала ні з чим.

– Чапле! – вторив йому інший, тихіший і хрипкіший, що належав Ламбе. – О боже, чапле!

Не уявляю, що могло статися, щоб лікар кликав мене корабельним прізвиськом. Таргани Ламбе вражали непередбачуваністю.

– Чапле! – Він увірвався на город, задихаючись від знесилення, і розтягнувся на грядці цибулі, яку поліція дивом не зачепила. Урлуки незворушно стали поруч. – Чапле… – Обличчя лікаря було багряним і мокрим від поту, окуляри злетіли і трималися на шнурку. – Всі кажуть, ти тут мертва…

– Ми бачилися пів години тому, – нагадала я.

– І хвилини вистачить… – Ламбе перевернувся на спину, знесилено втупився в небо. – Як же ти мене налякала, чапле…

– Краще за тиск свій переживайте. – Я збиралася наказати, щоб урлуки перенесли страждальця в тінь і посадили зручніше, але мені спала на думку інша ідея. – Інспекторе Тир! – Я повернулася до поліцейського. – Чому тут немає криміналістів?

– Ілесія відкликала. – Він повільно прибрав руку від кобури. – А в морзі весілля, але це нічого, труп не втече.

– Лікарю! Чули? У вас є пацієнт, тому віддихуйтеся швидше і до роботи!

Ламбе притиснув долоні до грудей і зчепив пальці.

– Нізащо, – заперечив категорично. – Я куплю будинок, найму прислугу і не лізтиму ні в що й ніколи. Заради Ізабелли.

– Лікарю! – Скоріше б його перемкнуло в колишній слухняний режим. – Я не закликаю вас присвятити життя боротьбі зі злочинністю, а прошу глянути на нікому не потрібного покійника і хоч приблизно визначити його вік, умови життя та причину смерті.

– Далеко йти? – приречено прошепотів Ламбе. – Я не відчуваю ніг…

– П’ять кроків. Можна проповзти! Невже вам не цікаво? Цю людину вбили дев’ять років, десять місяців і три дні тому!

– І що з того?

– Ну лікарю!

Бідна спаржева квасоля… Даремно вона вимахала пишною та плідною. Ламбе не залишив їй шансів.

– Ви не проти, інспекторе Тир? – схаменулась я.

Поліцейський притих якось надто несподівано. Не хотілося б, щоб він наробив дурниць і постраждав від завбачливих урлуків.

– А я маю право бути проти? – кисло уточнив інспектор. – Могли б одразу сказати, що вас прислали з Ельхарії.

– Це так очевидно? – щиро вразилась я.

– Вони не люди. – Йому не мало сенсу уточнювати, хто саме. – Думаю, очевидно.

Цікаво… Я подивилася на хлопця іншими очима. Мало хто здатний відразу визначити, що має справу з урлуками. У товаристві людей вони не носили громіздкі обладунки, чудово імітували дихання і навіть освоїли основи міміки.

– У них однакові гримаси та рухи, – пояснив поліцейський у відповідь на невисловлене запитання.

Згодна, є трохи. Коли урлуки працюють групою, це привертає увагу, але для двох схожість у межах норми, норма визначається моєю особистою спостережливістю.

– А де лін Артен? – змінила слизьку тему я на, як з’ясувалося, ще сумнівнішу.

– Зайнятий надзвичайно важливими невідкладними справами! – поспіхом гаркнув інспектор Тир, та так голосно, що у мене зашуміло у вусі. – Як тільки він звільниться, одразу ж…

– Дахом поїхав, на нежить чекає! – пронизливо вигукнула з вікна своєї маленької перекошеної хатини бабця Клю. – Я все про всіх знаю! І тебе хай-но впізнаю, красуне ти приблудна, дай тільки окуляри знайду!