3.3

Бабця докірливо цокнула язиком.

– Ну й часи! Безсоромниця! Одразу видно, як дівка живе заради ліжка! А все через ті книжки шкідливі! Дурниць вони вчать! Казку обіцяють! Дурепи розмалюються як папуги, а життя їх по тім’ячку бам – і готово! Реальність таку свиню підкладе, до якої жодна книжка не підготує!

– І яку ж? – необачно буркнула я і миттю втратила войовничий настрій, адже стара напевно мала на увазі смерть сина. – Не важливо, доброго вам дня.

– Не важливо?! – Вона аж запінилась. – У мене на городі кістки знайшли, а ти кажеш, що це не важливо? Добрим цей день буде, так?! Мені капусту перекопали! Зимову, імператорський сорт, для засолювання! Без жодної гусені, руками вибирала! І картоплю потоптали! З материка виписувала, розводила по однесенькій! Вона навіть відцвісти не встигла! Яблуню повалили, нелюди! Прищепу! Медову! Я п’ять років чекала, коли вона дасть плоди, і нарешті з’явилося перше яблуко! А вони? Виродки! Через буряки таку стежку витоптали, що й віз проїде!

– Не викидайте недоїдки близько до грядок, і собаки до вас не бігатимуть, – порадила я.

– Ці блохасті псяки з поліції ще й у сортирі почнуть винюхувати, якщо почують слід!

– У вас на городі відкопали труп? – вразилась я, розриваючись між цікавістю та підозрами щодо старечого маразму. – Чий?

– А мені звідки те знати?! – вискнула бабця. – Я його туди не саджала! Ось хто цей бардак розгребе?! Капуста, картопля, яблуня… І буряк! Ще сьогодні до суду подам!

– Сподіваюся, вам компенсують втрати. – Я оживилася в передчутті вечірньої історії. – Співчуваю.

– Він десять років там пролежав! Не міг дотерпіти до збирання врожаю?! Кожен спішить обібрати самотню нещасну стару жінку…

Мене ніби вдарило блискавкою.

– Десять?..

– Ну, дев’ять років, десять місяців і три дні. А яка різниця?

Різниця була. Дев’ять років, десять місяців і два дні тому Вайола лін Артен покинула Аєрські острови, залишивши мертвого Астора ді Емшиса в будинку, розташованому приблизно за пів години ходьби звідси.

– Як ви дізналися такий точний час? – засумнівалась я.

– Від косоокого синка Носатого Мурші, що в патрульних ходить, як же ще? Тільки в нього язик як мітла, махає ним направо і наліво. А ти взагалі чия, балакуча така? Не пригадую тебе. Приблуда імперська?

– У якомусь сенсі, – підтвердила я. – Ви далеко живете?

– Тебе я в гості не запрошувала, – пробурчала бабка Клю і рвонула візок, ледве не оглушивши мене брязкотом. – Таємнича яка… Та кому ти потрібна? Тьху, сором! Нігті намалювала і думає, що перша красуня на селі… Тут такі в кожному городі цвітуть, а носа не задирають.

Я трохи відстала, потім пішла за нею. Місце злочину – територія поліції, а не сварливої ​​бабці. І тато, напевно, там…

Не так я уявляла нашу зустріч. Останні чотири роки ми регулярно переписувались, і він знав, що я прибуду сьогодні, але мені хотілося провести цей день удома, тільки з ним, без жодних суспільних турбот.

Ну й гаразд… Попереду повно тихих днів, а загадковий труп – рідкість, та й навряд чи забере багато часу. Тим паче, тато не образиться. Якщо в чомусь лін Артени і виявляли цілковиту схожість, то це в здатності не страждати через дурниці.

До відчиненої навстіж хвіртки я не пішла – там із надзвичайно відповідальним виглядом стирчав босий чоловік середніх років у сірих фермерських штанях, смугастій майці та шоломі патрульного.

Мурша Трін, він же – Носатий Мурша… Деякі люди і через сто років не зміняться. Головною особливістю цього суб’єкта було те, що він як ніхто інший умів організовувати скандали на рівному місці. Мало сенс обійтися без привітань.

Ділянка бабці Клю розташовувалась на самому краю міста, за нею – пустир, що повністю заріс сонцельками, майданчик для спортивних ігор і дорога, яка з’єднувала місто з селами та віллами багатіїв. Мені було не важко зайти з тилу, де замість огорожі здіймалися купи бур’янів різного ступеня давності та сухий викорчуваний чагарник.

Місце злочину позначили кілочками з помідорних грядок і тонкими смужками ганчірок, якими економні люди підв’язують саджанці.

За межами виділеної зони сидів навпочіпки кучерявий юнак у поліцейській формі і чіпким поглядом яструба вишукував перші ягоди на кущі смородини. Поряд, на розстеленій газеті, лежали напівзотлілий жіночий гаманець із позолоченим верхом і, очевидно, витягнуті з нього речі: дрібні леоси, один даонь монетою, купюри великого номіналу, брудна ганчірка і шматок дуже старої газети з нерівними краями.

– Сьогодні – завтра, сьогодні – завтра… – Розчула я бурмотіння незнайомця, якого ніяк не могла впізнати ні за голосом, ні за профілем, хоча щось у його рисах змушувало напружувати пам’ять.

Втім, він був значно молодший за мене – років на п’ять як мінімум. Коли я тікала, цей хлопець готувався перейти до середньої школи. Не думаю, що ми з ним перетинались.

Я тихо наблизилася, сіла навпочіпки біля нього.

– Вибачте, начальнику. – Він завмер, не донісши ягоду до рота, але не повернув голови. – Мені дуже шкода. Я справді не хотів, щоб її знайшли саме сьогодні. Візьміть вихідний, ми впораємося самі.