3.2

«Чарівниця» кинула якір у бухті Пустоголової Чайки. Дивовижне місце… Особливо вдало виглядає скеля, схожа на пташиний череп. Прикро, що я давно вийшла з підліткового віку і вже навряд чи полізу на неї в пошуках пригод. З іншого боку, хто мені заборонить це зробити? Часом і у дорослішанні є плюси.

Шлюпка досягла берега швидко – урлуки любили випинати свою перевагу над людьми і всіляко демонстрували вправність. Не переді мною, з їхнього погляду я – вища істота на кшталт Айлона, тож заздрості непідвладна. А от лікар Ламбе – типова слабка людина, сама доля веліла перед ним красуватися, і начхати, що він давним-давно звик до магії. У деяких питаннях урлуки показували завидну безпосередність…

Лікар єдиний із мого доельхарського життя, хто досі залишався зі мною в печалі та радості. Причина банальна і неприємна: він абсолютно необґрунтовано боявся втратити свою прийомну дочку Ізабеллу і шукав у моїй особі впливові зв’язки. Я не могла злитися на нього… Кожен трохи божеволіє, коли справа стосується близьких.

Всі інші розбрелися хто куди. Капітан ді Крайн щасливий, навчаючи урлуків морській справі, Артур Доріус господарює на острові Мрій, Джиммі Анг повернувся до сім’ї на Ілікію… Наші шляхи розійшлися остаточно і безповоротно, хоч я й не забула старі обіцянки.

Але спочатку – дім, милий мій дім… Як же я скучила!

– Лікарю, будь ласка, не баламутьте місто, – попросила я, коли ми з Ламбе перетнули пляж і почали підніматися ледь помітною стежкою до старого маяка. – Насолоджуйтесь увагою скільки влізе, але не забувайте: до завтра мене тут немає.

– Як же так, королево? Я ж не з неба впав.

– Ви впали з будь-якого іншого корабля. – Перебільшена улесливість лікаря разом із його манерою будувати речення, уникаючи тикання або викання, діяла на нерви. – Ми це обговорювали. Вам не терпиться знайти будинок, прислугу і няньку для Ізабелли, тож уперед, але про мене ні слова!

– Так, королево… Буде зроблено якнайкраще.

Раніше мені здавалося, що Ламбе насміхається, а потім я зрозуміла: його справді переклинило вбік покірності. Бідолаха… Інших життя било фізично, його – морально. Не дивно, що у свої сорок вісім лікар зібрав величезну колекцію барвистих внутрішніх демонів. Але психіатри сказали, що для суспільства він не небезпечний – просто дивний. Як усі ми тією чи іншою мірою.

– У вас багато золота, лікарю. Візьміть урлука для охорони.

– Звичайно, королево, буде виконано! Кого? Лювіха чи Маньо?

– Обох. І не заперечуйте. Якщо один зірветься, другий, як завжди, його зупинить.

– А як же королева?

І як із ним спілкуватися?

«Накази королеви не обговорюються, буа-ха-ха!» – я ледве стрималася.

– Королева обійдеться.

Ми розійшлися на роздоріжжі. Ламбе, втягнувши пристойний живіт і розправивши плечі, пішов у напрямку головної вулиці міста під назвою Паїс, що серед місцевих жителів звалося просто «містом» – через брак конкуренції. Селища, села, навіть віддалені маєтки гордо носили свої простенькі імена, але місто… Воно таке одне і не потребувало уточнень.

Це як із Аєрськими островами: їх п’ять (Малий, Чужий, Черепашача Паща, Матильда, Земля Імператора), населений лише найбільший (Земля Імператора), але покажіть мені того, хто вживає цю назву. Аєрські острови – наше все. Будь-хто розуміє: це не про височенну Черепашачу Пащу і точно не про Матильду, що незабаром повністю порине в морську безодню.

Округла незграбна постать Ламбе та кремезні урлуки зникли вдалині, за густим чагарником і найближчими околицями. Я трохи забарилася, насолоджуючись тишею і солодким ароматом молодих сонцельків.

У чаклунських воїнів була одна безперечна перевага: вони не суперечили і не сперечалися. Для них наказ означав, що його треба виконати, але останнім часом серед урлуків намітилася тенденція до скрупульозних уточнень. Прогрес, о так… Активна інтеграція у розумне суспільство. Добре, що Джиммі цьому не піддався. І шкода… Не знаю точно, чому, але дуже шкода.

Період умиротвореного спокою тривав недовго. Його порушили гучні голосіння і торохтливий візок. Звуки долинали з того боку, куди потопав Ламбе, проте видавала їх низька товста бабця в довгій полотняній сукні і вовняній безрукавці. Незважаючи на поклажу, стара рухалася рівномірно і швидко, навіть дихання не збила на пагорбі.

Я струснула головою, дозволяючи волоссю впасти на обличчя. Літні люди – це реальна небезпека передчасного викриття. Пам’ять у них прекрасна, язик довгий, потреба розповсюджувати новини невгамовна.

За минулі роки я змінилась, але не до невпізнання. Коли на мені не висить гронами церемоніальне золото, я – та сама Вайола лін Артен, яку в окрузі знав кожен собака. І бабця ця… Як же її? Вона вічно торгувала в порту пиріжками, а поліція заплющувала на це очі, бо в неї син загинув на службі років тридцять тому.

– Горе мені, горе! – Стара приклала руку козирком до чола, розглядаючи мене під сонце. – Прийшла біда, звідки не кликали! Ти кульгавого Мтюса син? Як у шинок зачапаєш, не глитай брагу відразу, а всім розкажи, що коїться! Зажди… – Бабця придивилась як слід і риссю підбігла до мене, торохтячи порожніми каструлями. – Це ж дівка! Тьху, сором!

Милий добрий рідний край… Чи то я запам’ятала його неправильно, чи за десятиліття звичаї помінялися, чи цій відьмі в голову жовч ударила… Я була одягнена більш ніж скромно, у стилі активних дам пенсійного віку: вільні льняні штани, світла картата сорочка з довгими рукавами, солом’яний капелюх і матер’яні туфлі. Нічого вузького, жодних декольте до пупа! Ціль – не виділятись. У натовпі перехожих я стала б просто елементом повсякденності.