Розділ 15.1. Ельхарія

У нічній тиші шум хвиль посилився і нагадував бурчання схованої під водою тварини. Бризки долітали до мене, мокре взуття стало важким і холодним. Я підтягла ноги і не втрималася від стогону. Кожен м’яз болів, найменший рух погрожував судомами. Клята піраміда!

– Гей, дикунко, ти справді віриш у казку про вівцю на чолі овець? – почулося поруч. – Хочеш бути головною вівцею?

– Де лікар? – Пам’ятається, я втратила його на розповіді про дитячі пелюшки. – Товстий, лисий, шепелявить?

Обличчя Айлона залишалося безпристрасним.

– Я можу це зробити, – сказав він, геть-чисто ігноруючи мої запитання. – Натомість мені потрібна маленька дрібниця.

– Лікар! – Ламбе не міг покинути мене, сплячу, біля лаорнійця, хіба що почувши плач Ізабелли. – Що з ним?!

– Він пішов складати щелепу твого ворога.

– Якого це?!

– У тебе їх багато? – Айлон відкинувся на каміння й дивився в темне небо тужливим поглядом. – Того, що хоче зайняти моє місце. Чи твоє? Хм… Схоже, твоє… Інакше навіщо б йому перерізати тобі горло?

– Що?!

Я схопилася так різко, що впала в пінний прибій і ковтнула солоних бризок. Під рукою ворухнулася медуза, мокра галька розсунулася, прищемивши мізинець.

– Заспокойся, дикунко. Поки що ти мені потрібна, тож я тебе захищаю. А той чоловік… Його всі ненавидять, але не чіпають. Його життя має значення для рівноваги сучасного світу?

– Сила має, – здогадатися, про кого річ, було не важко, – а вона поки що на боці капітана Маркоса.

– Тобто якщо його вбити, катастрофи не станеться? – прискіпливо уточнив лаорнієць.

– Це навряд… Не думаю навіть, що його люди мститимуть.

– А раніше не могла сказати? Змарнував ідеально збалансований камінь…

– Хто?

– Я! Та чому ж ти така тупенька, дикунко?

Я вилізла з води, лизнула забитий палець. Зважаючи на сузір’я Голки, що з’явився на небосхилі, наближалася північ, але на сході виразно виділялося передсвітанкове сяйво.

– Це розпрямляється просторова складка, – пояснив мені Айлон. – Я вирішив повернути своє королівство. Коли зійде сонце, ніхто не впізнає цей світ. Хочеш бути дуже важливою вівцею, Вайоло лін Артен?

Він все ж таки запам’ятав моє ім’я. Напевно, й питання поставив життєво важливе, раз зволив звернулись як до людини. Але я слухала шелест далеких пальм і думала не про зміну світу… Це турбота ілеського імператора, шайласького парламенту, кантольського короля та інших владних персон. Вони грають долями, їм і відповідати за все, а мені в цім житті треба зовсім небагато.

Я мріяла про острів Мрій і нітрохи не зраділа, коли мрія здійснилася. Відтепер мої цілі прості. Головна з них – Аєрські острови.

– Повелителю, ти можеш висмикнути людину з минулого?

– Ні. – Айлон не роздумував жодної секунди. – Вже ні. Кристал часу зруйновано, більше ніхто і ніколи не зможе гратися з часовими лініями. Навіть я. Особливо я, – додав він після паузи. – Ви ж тому всі так труситеся? Заспокой людей. Я бачив загибель свого народу і не збираюся повторювати старі помилки.

– Зруйновано? Блискавкою?

– Магією. Час не викривиш без кристалічного ядра, а стукати по ньому кулаками довго. Але згоден, технічно блискавкою. Щось не так?

– А як же твоя родина? – ляпнула я, не подумавши, що зачіпаю свіжу рану.

– Дуже далеко і не твоя справа, – відрізав Айлон. – Ніхто не пройде крізь десять тисяч років. І взагалі, це заборонена магія. Не можна міняти історію! Спробуй проживи сотні реальностей, якщо кожному заманеться колупатися в минулому!

– Лаорнії немає. Ніхто не помітить змін.

– Звісно, не помітить, бо їх більше не буде. Навіщо ти сперечаєшся про те, що минуло? Хочеш когось повернути? – Айлон підвівся, розправив плечі. – Треба було сказати раніше, хоч я і не зрозумів би тебе, і не послухав би. Час небезпечний, його не можна міняти ні з вагомою причиною, ні без.

– Ти розлючений, бо був замкнений поза часом!

– Лаорнійці стирали цілі міста, але часову магію використовували лише у в’язницях. Гадаєш, вони дурні?

– Врешті-решт вони вимерли!

Айлон розреготався.

– Яка в тебе тонка співчутлива душа, дикунко, – сказав з іронією, дивлячись на білі вітрила «Принцеси півдня». – Упевнений, ми порозуміємося. Це нормально, що той корабель відходить? Ти весь вечір дивишся на нього як падчерка на спадок, відібраний злою мачухою.

– Розбираєшся в мачухах? Чи в спадку? – пирхнула я. – Ой! Вони підняли вітрила!

– Швидко ж до тебе дійшло… Я вже думав, до ранку не здогадаєшся.

Я не звернула уваги на глузування. Мій корабель відпливав, а з ним – надії на те, що вдасться якось домовитись. Не сподіватися ж на невидиме королівство Айлона і десятитисячолітніх урлуків?

– Прокляття! – Мені хотілося трощити все навколо, але втомлені м’язи дозволяли лише розгойдуватися від безсилого обурення. – Маркос Чорна Душа зрозумів, що тут йому нема чого ловити. Треба було добити того виродка!