11.3

***

Того дня, коли мені вистачило рішучості відвідати табір, на горизонті майнули білі вітрила невідомого судна. Воно пройшло повз без зупинки, але, впевнена, його команда добре роздивилася острів Мрій.

Місце, куди потрапляли бранці Арахлони, розташовувалося на деякому віддаленні від міста. Це була невелика долина, обгороджена високим частоколом, усередині якої стояв довгий міцний барак. З одного боку до нього примикала лазня, а з іншого – кухня. Віддалік височіло щось на кшталт ганебного стовпа, поряд із ним примостився акуратний будиночок, схожий на митну будку.

На воротах мене зустріла охорона – двоє здорованів, озброєних непоганими як для острова Мрій револьверами. Вони безпристрасно повідомили, що всередину мені не можна за жодних обставин. Причина? Джиммі розпорядився. Він тепер права рука капітана Маркоса, простіше кажучи – друга за важливістю людина у королівстві Коалі.

Раніше я вже дивувалася тому, що помічники Арахлони не рвуться до управління. Як могли ці люди віддати все без заперечень? Відповідь була елементарною: Маркос Чорна Душа – головний із поплічників мертвої чаклунки, прихвостні нижчого рангу підкорилися йому за старою звичкою. Ну а середньостатистичні остров’яни мало не обожнювали Маркоса, тому що часом він міг пом’якшити вдачу Арахлони і подарувати комусь життя. Про забрані життя не згадували – «часи такі були».

Сперечатись із охороною не мало сенсу – видресирувані чаклункою сторожові пси наказу не порушили б. Я вирішила змінити тактику й зіграти на тому, що мені не забороняли прямим текстом.

– Чи можна поговорити з Віллі Карпом? Осьдечки, біля воріт. Я залишусь тут, він там, і всі будуть задоволені.

Здоровил моє прохання збентежило.

– Як це «поговорити»? Віллі Карпу перерізали горлянку наступного дня після того, як ви прибули.

– А Кривий Черв’як Слім?

Жалюгідний дивак не був конкурентом для капітана Маркоса, тому мав найвищі шанси на виживання.

– Зі старих нікого не залишилося. Нащо вони? Марнування ресурсів.

Я знала, що в Ілесії бунтівників чекає шибениця. Я не покривала б команду «Принцеси півдня», якби її взяв імперський флот. Але… Марнування ресурсів?! Буденність цих слів так бахнула мене по мозку, що я почувалась дитиною на бійні.

Прекрасний і дивовижний острів Мрій… Він манив мене з раннього дитинства. А прагнула б я до нього, знаючи, що одного разу ступлю на землі, де про мораль забули років десь на триста?

– І Джиммі нормально сприйняв цю страту?!

Відповіді не було, та я її й не чекала. Навіщо боцману виступати проти капітана Маркоса, якщо той пообіцяв зробити Джиммі першим помічником на «Принцесі півдня»?

Нікого з тих, що залишилися живими, до мене не покликали. І не дивно… Вони ж поки не змирилися з реальністю, а тому небезпечні та непередбачувані.

– Ще б пак. Коли твоїх соратників ріжуть як свиней, настрій трохи псується. – Я була шокована і не уявляла, що робити.

– Їх пристрелили.

Наче це щось змінювало!

Я пішла з гордо піднятою головою і кривою посмішкою на губах. Ніхто не запідозрив би, що в моїй душі щойно розлетівся світлий образ товариськості, безкорисливої ​​дружби та принципів.

Джиммі зробив свій вибір. Поклавши руку на серце, я не могла його звинувачувати. Одновухий Чим першим почав ланцюжок зрад, боцман лише вчився у майстра, а те, що я навигадувала собі про його добре ставлення, – просто моя безглузда фантазія.

Три години, проведені біля частоколу з протилежного боку табору, не додали мені щастя. Нудьга змушувала пригадувати, розмірковувати і докоряти собі за довірливість. Я намагалася визначити імена близьких людей, які ніколи не намагалися використовувати мене чи мої помилки. Каял лін Артен – перше і єдине з них…

Привернути увагу бунтівників вдалося не одразу – вони виходили з барака хіба що у сортир і поспішали назад, не роззираючись. Та нарешті один із матросів ковзнув швидким поглядом навкруг і помітив мене, не надто приховану частоколом.

– Ідіть звідси, – прошепотів одними губами. – Жити набридло?

Я поманила його до себе, але він скривився і зник у бараку.

Незабаром звідти вийшов інший моряк – старший, із сивими скронями і закривавленою пов’язкою на оці. Цей махнув на сортир, не повертаючи до мене голови, а коли я перемістилася ближче до місця призначення, тихо порадив забиратися геть і бути вівцею хоч би до моменту, коли Маркос Чорна Душа підніме вітрила.

– Хто вбив Одновухого Чима? – запитала я, наплювавши на запитання: «Що відбувається?!».

– Арахлона Душогубка.

– Як?! – Я чекала зовсім на інше.

– Він зібрав команду смертників, щоб захопити острів Мрій, але та гадюка розлютилася через Джиммі і пристрелила старого, щойно ми переступили межу її «бульбашки лихоліття».

– А ді Крайн? Насамперед капітан Чим хотів повернути його!

– Тихіше… Почують – закопають нас обох, це ж у них вважатиметься змовою. Старий розраховував, що Арахлона поверне ді Крайна, а потім наша банда приб’є її на її ж території і ми всі шикуватимемо вічно. Ми, коли наймалися, розуміли, що не всі повернуться додому, але воно було того варте. Хто ж знав, що не ми перші ломимося до Арахлони зі зброєю і вона напоготові? Добре, що карнаїти вимерли ще в давнину. Цим тваринам не місце на нашій землі.