Розділ 11.1. Джиммі

Я мало цікавилася містом і розкиданими по всьому острову селами. То була просто провінція. Не дуже типова, визнаю, з усюдисущими сонцельками і таким розмаїттям крандаїлів (о, ці карнаїтські звірятка… я з дитинства мріяла про дивовижну тваринку, проте в цьому питанні тато був непохитний, з нього вистачило крокодила від Отіса ді Емшиса), якого ніде не знайти, але я несподівано для самої себе зрозуміла, що мені начхати на історію, етнографію та природу.

Ті люди жили як уміли, багато хто з побоюванням ставився до новин про зміни. Вони пристосувалися до Арахлони, а незабаром мали звикати до відкритого існування королівства Коалі, не нанесеного на жодну карту світу.

Більше, ніж встановлені ненормальною чаклункою порядки, мене займали два явища: табір і піраміда. Про піраміду мені багатоголосо твердили: це – просто хвастощі давніх королів, успадковані Арахлоною, а ось у табір я жадала потрапити обов’язково, тому що там чекали своєї долі бунтівники з «Принцеси півдня».

На жаль, побутові клопоти забирали занадто багато часу. Я вирішила залишити цей момент на майбутнє і попросила Джиммі нічого не робити, поки ді Крайн не отямиться хоч трохи.

Боцмана мої слова образили. Він встиг відчути себе ватажком, нехай лише жменьки доходяг. Це явно пішло на користь його впевненості в собі – та й упертості заразом. Але Джиммі пообіцяв не квапити події, а порушити слово він не зміг би під страхом смерті. Не та людина. На відміну від мене, безглуздої і непослідовної, боцман мав внутрішній стрижень.

Ламбе трясся над дитиною як над своєю власною. Лікар повністю ігнорував пацієнтів і приділяв увагу лише Ізабеллі.

У нього знайшлося багато претензій до острова Мрій. І якість питної води погана, і продукти харчування одноманітні, і доступні годувальниці якісь не такі… Капітан Маркос одного разу сердито буркнув, що Ламбе не знайде свого ідеалу, поки не народить когось сам.

Сталася коротка нетравматична бійка, що повернула лікаря до реальності, але цілющий ефект струсу діяв недовго.

– Це найкраща дитина у світі, – якось оголосив Ламбе.

Приблизно всоте за день, тому я відповіла ввічливим «угуканням».

– Це не Олівія, – вів далі лікар. – Арахлона Душогубка помилилась. Це молодша сестра Олівії – та дівчинка, яка мала загинути під час важких пологів разом із матір’ю. Ну хіба вона не чудова?

Ясно… Сестра Олівії – це кров карнаїтів. Я до такого стійка, більшість аборигенів, загартовані Арахлоною, теж. Джиммі надто стриманий для публічних захоплень, а Ламбе щасливий у своєму незнанні.

Я не збиралася нічого йому пояснювати. Він знав Олівію. Якби хотів, міг би все зрозуміти, але, мені здається, лікар кайфував від ролі дбайливого татуся і свідомо заплющував очі на багато чого. Навіщо забирати у людини її маленьку радість?

– Не балуйте її надто сильно, – попередила я, розуміючи: нездійсненнішої поради світ ще не чув.

– Їй всього кілька днів, Вайоло. Яке балування? Ми виживаємо.

Ну-ну. Ламбе тримав немовля у стерильних умовах, воював із годувальницею за гігієну і навіть мене не підпускав близько до колиски. Я, бач, заразна. У мене не алергічна реакція на пилок місцевого бур’яну з промовистою назвою «гидота», а смертоносна болячка на кшталт чуми. Найгірше полягало в тому, що деякі містяни вірили авторитету справжнього лікаря і поглядали на мене як на прокажену в громадському місці. Вогнем і сокирою лікувати не пропонували, і за те спасибі.

Ді Крайн став нашою із Джиммі турботою. У фізичному плані він відновлювався швидше, ніж очікувалось, але уку-ука не збирався відпускати його так просто.

Капітан не повністю розумів, що відбувається. Його реальність перепліталася з фантазією, і супроводжувалося це жахливою «ломкою», що перетворювала виснажену людину на неадекватну руїну.

Джиммі вважав, що ді Крайн повинен здолати згубну тягу силою волі, а от я пам’ятала всезнаючу «Кримінальну хроніку» і шукала хоч якийсь слабкий вид уку-ука.

На цьому ґрунті у нас із боцманом розгорівся перший серйозний конфлікт. Джиммі не вірив, що в малих дозах отрута може бути ліками, я хотіла повернути капітана за будь-яку ціну… Ми не розуміли одне одного, і це засмучувало.

Світ боцмана ділився на чорне і біле плюс кілька слабеньких відтінків, а мій грав усіма кольорами видимого спектру плюс придуманим особисто мною «безнадійно сірим». Ситуація ускладнювалася через те, що місцеві жителі ставилися до уку-ука вкрай упереджено – його, уявіть собі, вживала Арахлона. Це не заважало аборигенам активно смоктати зілля задля розваги чи в ритуалах, але мені його виділили з великим небажанням.

– Тільки через мій труп! – означив свою позицію Джиммі.

На той момент ді Крайн вже по-справжньому божеволів від «ломки», тому я не підбирала ввічливих слів.

– Можу влаштувати, – відповіла різко.

Вдала, що здалась, а коли Джиммі пішов, виділила капітанові його краплину щастя.

Під час чергової появи боцмана ді Крайн був відсотків на вісімдесят дієздатний, а мене чекав найнеприємніший скандал, де мені пригадали все, що йшло врозріз із принципами Джиммі.

Забігаючи наперед, маю визнати: у деяких моментах боцман не помилився. «Чудесне зцілення» мало свою ціну. Спочатку капітан активно боровся зі шкідливою звичкою і зумів зменшити дозу до мінімуму, але повністю відмовитися від уку-ука було вище його сил.