Розділ 10.1. Острів Мрій

Та мерзота, що величала себе Арахлоною Осяйною, померла миттєво. Вона не встигла ні скористатися магією, ні усвідомити, що її царюванню настав кінець. Чаклунка впала до моїх ніг з тим самим виразом нескінченної зарозумілості на обличчі, з яким раділа своїй перемозі.

Я переступила через неї, не відчуваючи зовсім нічого, крім легкого смутку. Відтепер «бульбашка лихоліття» належала мені. Не та доля, про яку я мріяла, але хоч одну зі своїх обіцянок я встигла виконати.

Арахлона Душогубка більше нікого не затягне у свій штучний світ. Це коштувало кількох занапащених життів – мого й тієї безіменної дитини, що залишилася в Забороненому квадраті.

Дійсність була нечітка, тремтіла і коливалася як бриж на воді. Це спричиняло запаморочення, тому я сховала револьвер за пояс і заплющила очі, даючи собі хвилину відпочинку. Чи думати про хвилини там, де часу нема, – нонсенс?

– Чапле! – пролунав берегом крик Джиммі. – Хто стріляв?!

Я подивилася на його розпливчасту постать і відвернулася. Цікаво, чи він бачив мене? Як довго проіснує «віконце», створене чаклункою? Коли я втрачу навіть примарний зв’язок із реальним світом?

– Чапле! – Важке дихання боцмана чулося чіткіше, ніж його нерівні кроки. – Що тут сталося?

В очах защипало, і я пристрасно побажала, щоб магія не розтягувала момент прощання, а зачинила «бульбашку лихоліття» різко, без ілюзорних надій.

– Йоло!

– Йди до морських демонів!

Я витерла обличчя запорошеним рукавом, закашлялась і повернулася на п’ятах аж ніяк не як незламна героїня бойової саги – певне, як застуджена бабуся з радикулітом.

– Як же ти всіх налякала! – Джиммі стиснув мене в обіймах так міцно, що я врізалася підборіддям йому в груди і прикусила собі щоку. – Що трапилось? Як ти це зробила?

Його хватка не дозволяла мені дихати, не те що вимовити хоч слово. Ще й нудота від уку-ука підбиралася до горла… Я слабко тріпалася без шансу на звільнення. Боцман навіть не помічав моїх потуг.

– Чапле, ти незрівнянна, – шепотів на вухо. – Як я міг тобі не вірити?

Від нестачі кисню я почала непритомніти і обвисла на руках Джиммі неповоротким вантажем.

– Вайоло лін Артен!

– Пусти… Дихати нема чим…

Навряд чи він це почув, але все ж таки посадив мене під високий гладенький валун і замахав перед моїм обличчям широкими долонями, імітуючи вітер.

– Як ти сюди потрапив? – Від миготіння усередині все переверталось, і я знову заплющила очі. – Хто наніс тобі знак?

– Який знак?

Я показала руку.

– Треба промити, щоб не було зараження, – злякався боцман. – Це ж бруд!

– Джиммі, ти де?

Він слабо ляснув мене по щоці, і я підняла погляд.

– Гей, ти чого? – запитала твердіше, ніж раніше.

– Бачиш мене?

– Бачу дуже чітко, тож і питаю, де ти. Я, наприклад, у «бульбашці» Арахлони Душогубки.

– А я на найбільшому з островів Забороненого квадрата, причому разом із тобою, трупом чаклунки, Ламбе, ді Крайном, тим іншим чоловіком та Ізабеллою.

– Ізабелла?..

– Та дівчинка. Лікар дав їй ім’я.

– Ти забув Одновухого Чима.

Джиммі почервонів, як застуканий на гарячому школяр.

– Не забув, – зніяковів. – Ми його поховали.

– Як?!

Він опустив очі.

– Не дуже пам’ятаю… – прошепотів з каяттям. – А Ламбе взагалі розгублений… Але ж не відкопувати тепер…

– Напевно, ні, – погодилась я, не до кінця усвідомлюючи всю суть того, що сталося. – Скільки часу?..

– Сонце сідає.

– Цінне спостереження, ніколи б не помітила.

Джиммі похнюпився ще більше.

– Чапле… З тобою ж усе гаразд?

Я чесно прислухалася до себе і зрозуміла, що «гаразд» у моїй душі не буде вже ніколи, але якщо вжити чарівне слово «відносно», можна збрехати досить переконливо.

– Я переживу це, Джиммі. Чим міг померти будь-якої миті, ми всі це знали. Ще б знайти Віллі Карпа… Для нього залишилось аж три кулі, але той виродок сховався надійно. Ти впевнений, що я не в «бульбашці»?

Боцман допоміг мені доплентатися до шумливого прибою і передав лікареві, що сидів над криво зробленим дистилятором і уважно вивчав викинуті морем дерева – гадаю, щоб відбракувати уку-ука й уникнути повторення веселощів.

– Ти звідки? – витріщаючись у підсвічену багряним сонцем купу мотлоху, спитав Ламбе.

– Звідти. – Я махнула на пустельне згарище, над яким ширяли чи то мовчазні птахи, чи клапті гару. – А що?

– Ми про тебе забули, – задумливо промовив він, перебираючи помітно тремтячими пальцями сухі водорості та руді від води гілки. – Це ще раз доводить, що наркотики – зло. – Зітхання було промовистішим за довгі промови. – З тобою все гаразд?