9.3

– Я тримаю слово, – підкреслено холодно заявила вона. – Ді Крайн, Олівія і дехто конкретно для тебе, вельмишановна Вайоло лін Артен. Не дякуй і пам’ятай: все могло бути зовсім інакше. І все буде набагато гірше, якщо ти не візьмешся за розум. Я вмію дивувати, сонечку, а у дорогого тобі Джиммі вистачає дітлахів для експериментів. Забрати їх я не можу, але межа не завадить мені розчавити їх як клопів. Стривай-но… – На її обличчі з’явилася розгубленість, що змінилася гіркою образою. – І справді, чому я не почала з цього? А! – Широкий лоб чаклунки розгладився, куточки губ поповзли вгору. – Спочатку морквинка, потім батіг, а в кінці ти жертимеш своє власне лайно і дякуватимеш за частування. Смачного!

Арахлона розтанула з гучним глумливим реготом, ще й дулю показала наостанок, а до моїх ніг рухнуло тіло, обмотане рваною смердючою ковдрою, – велике, скрючене, більше схоже на волохатий згорток ганчір’я, ніж на людину. Від нього несло гнилими ранами і протухлою рибою, у злиплих грудках бруду і крові копошилися комахи та черв’яки, але я чула важке дихання і дякувала Всесвіту за примарний шанс обіграти долю.

– Лікарю, де ви?! Лікарю! Клята наволоч! Я вб’ю цю мерзоту!

Зверху, ніби його гидливо відкинули, впав новонароджений малюк – весь у слизі та крові, з необрізаною пуповиною, мовчазний і, підозрюю, надто синій як для нормальної дитини. Дуже маленький, можливо, недоношений, хоча мої знання про дітей обмежувалися просвітницькими лікарняними буклетами, які я вивчала в дитинстві, поки лікар Ламбе та Ілінор Роу насолоджувалися згубною пристрастю за замкненими дверима.

– Лікарю!

Поруч важко осів Одновухий Чим. На його білій, роздертій на грудях сорочці розпливалася багряна пляма, в руці був револьвер, зі щоки звисав шматок відірваної шкіри. Навколо старого розходився запах пороху, і мені здалось, я почула віддалений гуркіт пострілу.

Час ніби сповільнився, бо я не мала права кричати прокляття навздогін божевільній чаклунці або битися на піску в істериці. Арахлона вважала, що карає мене, змушуючи дивитись, як помирають дорогі мені люди? Прекрасно. Чудовий привід присвятити залишок життя тому, щоб знищити цю шалену тварюку разом із її штучним світом, але поки ще ніхто не помер! Ця гадина дала нам шанс!

Година чи півтори. Потім мене накриє так, що й ворогові не побажаєш, а до того часу я буду зібраною, раціональною і байдужою. Не вперше. Пора вже звикнути.

– Дитина! – Я тицьнула немовля Ламбе і заліпила йому ляпас. Лікарю, не малюкові. – Як на мене, її витягли з жінки, не чекаючи пологів. Робіть же щось!

Дві секунди. Лікар опанував себе так швидко, що я аж позаздрила. У його рухах не було відстороненості – на відміну від переповненої адреналіном мене, він повністю усвідомлював ризики, ймовірності і той незаперечний факт, що в Забороненому квадраті немовля не виживе, як не старайся.

– Джиммі, ді Крайн, – уривчасто розпорядилась я, бо боцман націлився на Одновухого Чима, якому, на жаль, допомогти могло тільки диво. – Перевір, що з ним. У мене не вистачить сили перевернути його, не нашкодивши ще більше. Якщо рани не критичні, підійдеш до капітана Чима. Ворушись!

– Він мертвий, – схлипуючи, прошепотів боцман.

– Ти це силою думки визначив? – Я розуміла, що від паніки мене відокремлюють лічені хвилини, і поспішала використати їх з максимальною ефективністю. – Не стій стовпом! Ох… Вибач, Джиммі.

До мене дійшло, що він мав на увазі не ді Крайна, а старого. Одновухий Чим помер, не повертаючись до тями, перш ніж я встигла сісти біля нього і взяти його за руку. А, може, він був мертвий ще до того, як Арахлона висмикнула його із сьогоднішнього ранку…

– Ми вб’ємо її, – переконано промовив Джиммі. – Не знаю, як, але я хочу це зробити. Просто хочу, хоч вона й жінка!

Я вдарила його по гомілці, повертаючи до реальності.

– Ді Крайн! Про Душогубку подумаємо потім!

– Ех, Йоло…

Я спіткнулася, зрозумівши: боцман не розгублений хлопчик у важкій ситуації, йому мої вказівки не потрібні, але він намагається відтягнути момент, коли доведеться закрити очі ще одній мертвій людині.

Я підібрала револьвер Одновухого Чима і передала Джиммі.

– Якщо з’явиться можливість, а я злякаюся, не роздумуй, добре?

Боцман кивнув. Запхав зброю за пояс, коротко глянув на зайнятого дитиною Ламбе і ступив до смердючої купи, в якій і найталановитіший фантазер не впізнав би людську істоту.

– Йоло!

Серце пропустило удар від його крику. Я завмерла, боячись вдихнути. Чомусь здавалося, що так мить триватиме довше… Остання мить перед тим, як усе стане непоправним.

– Йоло, вона перехитрила себе! – Джиммі почав сміятися, і це було гірше, ніж прощальний регіт Арахлони.

– Про що ти?

Мій голос зрадницьки затремтів. Я прикусила губу, щоб біль фізичний посилив злість, а та, у свою чергу, приглушила душевні муки

– Їх двоє. Ді Крайн тримає ще одного. Не підходь!

– Віспа?! – жахнулась я, пам’ятаючи, що епідемії в рабських колоніях – звичайна річ. – Не страшно, я щеплена.

– Капітан ді Крайн не хотів би, щоб ти бачила його в такому стані, – абсолютно серйозно заявив боцман.