7.4

– Казав же, магія невидима, це просто побічні ефекти. Хм… Сорок п’ять хвилин, – промовив лікар, помахуючи своїм годинником. – За цей час твій світ змінився двічі, Вайоло. А мій – за чотири години… Як швидко крутяться стрілки…

– Вайола? – перепитав боцман. – Що за новини?

Я промовчала і попрямувала вглиб острова. Йола ді Крайн, Вайола лін Артен – це вже не мало значення. Ми застрягли тут, на краю світу, щонайменше на пів року – до теоретично можливого цвітіння уку-ука, по який можуть прийти не надто законослухняні піддані імперії.

Сумнівна перспектива… Вони або побачать згарище і пройдуть повз, або пристрелять нас зі спортивного інтересу, або відправлять на нелегальний ринок рабів. Хай там як, а за уку-ука нормальні люди не ганяються.

– Прикривайте ніс, намагайтеся менше дихати цією поганню! – крикнув лікар, і я подумала, що його слова – відповідь на все.

«Принцеса півдня» стоїть на якорі, Одновухий Чим – капітан, бунту не було, я не на острові, а у своїй затишній каюті. Уку-ука горів, вітер накрив корабель димом, і мені видається усяка маячня. Як тільки все вивітриться, світ повернеться до норми.

Зрадівши, я аж підстрибнула – і полетіла вниз, зачепившись за старий гнутий дріт, прихований попелом. Наді мною піднялася смердюча хмара гару, в ніс потрапила пилюка, очі запорошило… Я витерла їх брудними руками, і стало ще гірше. Потім до смороду додався ледве вловимий солодкуватий запах уку-ука…

Я відшатнулася, чхнула, сплюнула пісок, що скрипів на зубах, і скрикнула, виявивши під коліном чийсь хребет.

– Не бійся кісток, вони – порох, – мовив поруч жіночий голос.

«Пляж. Там концентрація отрути менша», – похитуючись, я встала і пошкандибала до води, намагаючись не дивитися навколо.

Є різні види уку-ука. Один дарує легкість і щастя, інший – солодке забуття, третій – тарганів у венах, четвертий – смерть… Не знаю, що вийшло тут, але ні ейфорії, ні сонливості я не відчувала.

– Вайоло лін Артен, ти повинна бути сильною! – гримнуло над головою.

«Не таргани, і за те спасибі», – я добралася до прибою і сіла прямо у воду, вмилася, щедро намочила шию.

– Лікарю, ви це бачите? – різанув слух квапливий і абсолютно реальний голос Джиммі.

– Привида?

– Жінку Одновухого Чима!

– Так, – підтвердив Ламбе. – І чую теж. Вайоло!

Я сіпнулася, мимоволі звела погляд і закашлялася, спіймавши повний рот солоних морських бризок. За два кроки від мене стояла та сама неіснуюча жінка зі снів. Карнаїтська чаклунка! Не молода, але й не стара. Напівпрозора. У традиційному одязі та високому головному уборі. З намистом із чорних краоленських перлів на шиї і неприємною посмішкою на губах.

– Чому моряків не вистачає? – вимогливо запитала карнаїтка. – Ми так не домовлялися. Звісно, я пішла вам назустріч і погодилася викреслити Моріса, але це не означає, що мною можна крутити як забажаєш. Ти повинна завершити ритуал, Вайоло лін Артен. Прямо зараз, або я працюватиму з тим, що маю, – прозвучало з явною погрозою.

– Нагадайте, ви у нас хто? – Запах уку-ука заважав зосередитися та прийняти реальність.

Певна, не тільки мені.

– Арахлона Осяйна, володарка життя і смерті!

Арахлона… Хм. Щось знайоме. Ми з Олівією, здається, використовували це ім’я, коли вигадували казки…

Точно!

– Це Арахлона Душогубка, спеціалізувалася на просторово-часових аномаліях, – поділилась я крихтами знань із лікарем та Джиммі. – Вона прославилася тим, що зрадила свій народ і перекинулася на бік ілеського імператора. Арахлона пообіцяла повернути до життя прославленого воєначальника… Як його там? Не пам’ятаю. Та вже, мабуть, ніхто не пам’ятає, бо вона витягла того чоловіка з минулого, ще з початку його життєвого шляху, й історія змінилася, в ній з’явилися інші герої.

– Наклеп!

– Ой, мало не забула найголовніше, – продовжувала я, ігноруючи перекошене гнівом обличчя чаклунки. – Щоб зробити дірку в минуле, Арахлона нібито принесла в жертву сто прекрасних юнаків, за що її прозвали Душогубкою.

Я не відразу звернула увагу на те, як сильно похолодало. На останніх реченнях мої губи оніміли і ледве рухалися, разом із видихами виривалася пара й осідала інієм на віях, кожен вдих завдавав болю у грудях.

– Ще одне… Арахлона – не привид. Вона створила собі якусь «бульбашку лихоліття», що б це не значило, і сидить у ній століттями, боячись повернутися в нормальний світ і постаріти, – просипіла я, а потім упала в теплі, майже гарячі після морозу океанські хвилі. – Холод – не магія, а побічний ефект близької присутності цієї «бульбашки», вперше описаний Статосом-мандрівником не пам’ятаю в якому році. Арахлона Душогубка безпечна, поки перебуває за межами нашого світу. Без сторонньої допомоги вона не може нічого, крім безсилих погроз.

– Не на островах Забороненого квадрата, – вишкірилася чаклунка. – Його недарма прозвали Забороненим, нахабне ти сонечко. Слухай-но сюди!

Навіщо? Хто вона така, щоб мені наказувати? Я пам’ятала історію. Арахлона Душогубка замкнула себе в рукотворній в’язниці, прагнучи вічного життя. Вона гробила людей пачками, тішачи своє его. Ця жінка – не союзниця, не кажучи вже про те, що вона хвора на всю голову.