7.2

Втім, я все ж таки не надто порушила чужий особистий простір, бо, ледь переступивши поріг каюти капітана, побачила дещо шокуюче. Кропіткі розрахунки професора Окраста Жуко, втрачені ще за часів Атуана Малоона, стирчали з парадних чобіт ді Крайна разом зі старими газетами. Судячи з вигляду, записи провели там не один рік, а до цього служили підставкою під склянки, скатертиною і папером для чорнових нотаток.

– Та ви знущаєтесь! – Я не знала, плакати чи сміятися. – Серйозно, що за абсурд?!

Але швидкий огляд показав: звинувачувати капітана нема за що. Робота професора Жуко зіпсувалася давно, причому не стараннями ді Крайна. Він не був йолопом і не наставив би хаотичних хімічних плям, які повністю знищили сенс розрахунків. Дякувати за це треба Малоону…

Або мені.

Трясця! Атуан – жадібний мрійник без схильності до експериментів, зате Вайола лін Артен приперлася на «Морську зірку» з повною сумкою реактивів і кинутими поверх них безцінними записами. Щось десь протекло, випарувалося, розсипалося…

Чекайте! На інших речах, включно з картою, нічого не було. Сталася не випадкова реакція!

Хм… Або професор Жуко начудив, коли марив від тропічної лихоманки, і я даремно себе накручувала, або…

Я збиралася подумати про це пізніше. Тоді мої думки займав Моріс. У мене і без ді Крайна знайшлося дещо цікаве саме для нього.

Книжка. Художня, але заснована на реальній біографії Статоса Мандрівника – першого жителя материка, який провів на островах карнаїтів половину життя. Він, як будь-який обиватель тих століть, плював на культуру та технології, зате магію підносив до небес. З практичного погляду мемуари Статоса марні, однак після авторського опрацювання вони затягують із головою! Ми з Олівією використовували «чудеса» з них для виступів. Публіка таке любила.

І Моріс би це оцінив. Я ніби наяву бачила блиск у його очах, що спалахував від згадки про магію, тому приберегла книгу для особливого випадку. Добре, що цей день настав так швидко. Я довго не витримала б.

– Мені твій павич не до душі, чапле, але то все діло молоде, злюбиться, згубиться та й забудеться. Ти дивись, обережніше з ним поки що. Я б більше довіряв Кривому Черв’яку Сліму, ніж цьому доброчесному хлопчику з гарної родини, – попереджав мене Чим не раз і не два.

Дбайливий дідок… Він бачив немовля у кожному, хто не розміняв п’ятий десяток.

– Кривий Черв’як – настирливий нудист, якого ви не виганяєте лише тому, що до найближчої суші тижні шляху, – нагадала я.

– Ось-ось, одразу видно, що в нього на думці! А півник цей красивий личко тримає як справжній шулер, спробуй розбери, що замишляє.

– Це вам жінка зі снів сказала?

– Це я не глухий і не сліпий.

Увечері Моріс запросив мене на маленьке свято. Я одягла свою найкращу сукню (ну гаразд, єдину ошатну, а не практичну), загорнула книгу в нову шовкову хустинку зі східним візерунком і піднялася на кормову частину палуби, де стояв поспіхом збитий дерев’яний стіл і сиділа командна верхівка «Принцеси півдня»: Одновухий Чим, Віллі Карп, Стієн Ні, Джиммі Анг, лікар Ламбе і, природно, Моріс.

Торт із галет був жахливим, але капітан розщедрився і витягнув трохи «недоторканного запасу», призначеного для врятованого ді Крайна. Старий не сумнівався в успіху… Мені б його впевненість!

Застільна розмова, на жаль, не склалася. Моріс не вписувався в компанію Одновухого Чима, як не намагався. Він не розумів грубого моряцького гумору, інші не цінували материкову стриманість і загальну ерудицію…

Першим, пославшись на справи, пішов старпом. За ним, дуже достовірно скаржачись на здоров’я, свято покинув капітан Чим і потяг за собою штурмана. Джиммі крутився як вуж на сковорідці, вичікуючи пристойну паузу, і мало не застрибав від радості, коли юнга покликав його на місток. Один тільки лікар не почувався ніяково і міг годинами сидіти, склавши руки на колінах і втупившись у нікуди.

– Він спить? – пошепки запитав Моріс, бачачи, що Ламбе перестав ворушитися. – Чи помер?

– Медитує. – Тижнем раніше боцман уже спостерігав таке і навіть намагався реанімувати лікаря, внаслідок чого добре нам’яв йому ребра, тому я була попереджена. – Не звертай уваги. Не хочеш розкрити мій подарунок?

– Хочу показати тобі дещо, Йоло. Ходімо?

Моріс узяв мене за руку – не несміливо, як раніше, а впевненим жестом того, хто знає: його не відштовхнуть. У світлі корабельних ліхтарів він виглядав старшим і привабливішим. У його зелених очах відбивалися помаранчеві вогники, на твердо окреслених губах грала загадкова посмішка, шовковисте волосся здіймалося на вітрі, відкриваючи високий лоб і милу родимку на скроні…

За широкою спиною Моріса заклично мерехтіли зірки, і я відкинула все, крім легкості у своїй голові. Ми прямували в темний куток, де стояв простенький телескоп – не рівня тому, що я залишила на Аєрських островах, але моє серце застрибало від захоплення.