6.3

***

Ну я й наробила! Замість того, щоб довіритися правосуддю, направила слідство у хибний бік. Мені хотілося повернутись додому негайно, розставити все по місцях, зганьбити медіума і втішити тата, але…

Як же без «але»?

Раптом стаття – брехня, проплачена губернатором? Спроба виманити мене з укриття? Переможний хід Отіса ді Емшиса?

Та й якщо написане – правда, труднощі теж нікуди не подінуться. Хтось націлився на Вайолу лін Артен. Не на карту, не на спадщину карнаїтів, не на заощадження Каяла лін Артена. Ціль – дочка начальника поліції.

З позиції соціального значення цінність Вайоли близька до нуля. Я не являла собою нічого важливого. Моя смерть – удар по батьку. Все. Жодної містики та теорій змови. Мені вже не сімнадцять, і я більше не фантазувала про себе казна-що. У центрі подій – тато. На ньому ґрунтується правопорядок Аєрських островів.

Помста? Я майже не сумнівалась у цьому. Коли хочуть натиснути, схилити до чогось, не вбивають єдину дочку. Смерть близької людини означає жорсткість і непримиренність, а не послух.

Мені потрібно було потрапити додому. Я відчувала: на мене з нетерпінням чекають і друзі, і вороги. Замовник не відступиться, десь проколеться, ми вирахуємо його і відправимо годувати риб. Тобто спочатку, звісно, ​​під суд… Якщо губернатор дозволить дожити до суду і нам, і йому.

Я купила квиток на пасажирський пароплав кудись на північ, звідки регулярно ходили судна на Аєрські острови, але за тиждень до відплиття зі столиці надійшов лист із емблемою державної нотаріальної контори, через день – другий, із суду. Перший повідомляв про те, що заповіт Люка ді Крайна визнано законним, він набув чинності після пред’явлення «Свідоцтва про смерть». Друге інформувало про результати судового засідання, проведеного на початку року. Згідно зі свідченнями очевидців, а саме офіцерів імператорського флоту та лікаря Ламбе, капітана ді Крайна визнано загиблим під час аварії корабля, «Свідоцтво» додалося.

Я не вірила у це. Капітан не міг просто взяти й померти! Хто завгодно, тільки не він! Такі, як ді Крайн, не бояться моря. Для них хвилі надійніші, ніж тверда земля!

– Жінка з карнаїтів каже, що капітан живий, – підтримав мої сумніви Одновухий Чим.

– Та, що вам сниться?

Краще б старий не намагався мене втішити…

– Та, що приходить у мої сни. Вона реальна. Її навіть Артур бачив.

– Уві сні.

– Не в моєму сні!

Бідолаха Чим… Він часом забував, що Артур теж у списку загиблих.

Незабаром оголосили заповіт, і почався сущий бедлам, бо єдину спадкоємицю капітана звали Йола ді Крайн. Його сестрі такий стан речей не сподобався. Вона вирішила позиватися, посилаючись на те, що покійний брат не мав законних дітей, а права усиновлених/удочерених сильно обмежені і не дозволяють їм бути спадкоємцями першого ступеня.

Якби одного разу вночі я не побачила горезвісну жінку з народу карнаїтів (а як її не побачити, коли Одновухий Чим балакав про неї, не затикаючись, чи не щодня?) і на соту частку відсотка не повірила її словам, то відмовилася б від усього. Сестра капітана має рацію, я – стороння людина. З іншого боку, і її ді Крайн сім’єю не вважав… Він старався заради Олівії, а не родичів, що виперли його з материка.

– Чапле, навіть не думай здаватись. Я скоріше спалю «Принцесу півдня», ніж віддам цій в’яленій мінозі, – повторював Чим раз у раз. – Її сини спустять усе за гральним столом. Як ми врятуємо капітана без корабля?

Перший суд я програла. Племінники ді Крайна в кількості п’яти штук відсвяткували цю подію п’яним бешкетом, що закінчився в поліцейському відділку, і мені стало ясно: старий не помилявся. Про капітана вже забули. Для цих людей він мертвий остаточно й безповоротно. Вони його і за людину не мають, тому розтринькають спадок за лічені дні і викинуть із голови як безглуздий епізод свого веселого життя.

Я подала апеляційну скаргу, і сталося диво! Суд вищої інстанції зволив узяти до уваги заповіт і визнати, що оскільки законних спадкоємців першого ступеня у ді Крайна справді немає, він мав повне право відписати своє майно хоч дельфінам – або «дівчині, яка називає себе Йола ді Крайн, Свідоцтво про удочеріння номер сімнадцять-п’ять, видане нотаріатом Сонячного берега, що у провінції Паота».

І я стала кораблевласницею. Це забрало у мене рік і два місяці, переважну частину яких я провела в столиці, не роблячи нічого, лиш розписуючись на чеках для адвокатів. Про повернення на Аєрські острови довелося поки що забути. Ми збиралися йти на пошуки капітана, а це потребувало ресурсів. Йола ді Крайн не могла перетворитися на Вайолу лін Артен. Не зараз. Я вже й не думала про острів Мрій, але ризикувати рятувальною кампанією не мала права.