Епілог. Після вогню

Минув рік.

У горах, де світанок завжди народжувався повільно, стояла нова фортеця — не кам’яна, а збудована з кришталю й магії. Її стіни дихали світлом, а повітря навколо пахло свободою.

Троянда сиділа на балконі, тримаючи чашку чаю. Вітер грався її волоссям — тепер довгим, трохи темнішим, із червоним відблиском полум’я. На її пальці виблискувала срібна каблучка — не символ влади, а пам’яті.

До неї підійшов Каното. Уже без маски, без броні, просто чоловік із теплом у погляді.
— Я казав, що ти зміниш цей світ, — тихо промовив він.
— А я тоді не вірила, — всміхнулася вона. — Але, здається, ми обидва змінилися.

Вони дивилися на долину, де колись точилася битва. Тепер там будували нове місто — Вільне, як його назвала Троянда. У ньому не було тронів. Була Рада тих, хто колись воював один проти одного, а тепер разом створював майбутнє.

Каното простягнув руку, і вона поклала свою поверх його долоні.
— То що тепер? — запитав він.
— Тепер ми просто живемо, — відповіла вона. — Але якщо світ знову спробує стати кліткою… я знову вдягну каблуки.

Він засміявся.
— Королева на Каблучках і Лисиця у Дзеркалі.
— Назви, які більше не страшні, — сказала Троянда, вдивляючись у горизонт. — Вони просто частини мене.

І коли перше проміння торкнулося її обличчя, здавалося, що навіть сонце вклоняється їй.

Бо вона вже не була полонянкою історії.
Вона була історією.