Розділ 13. Після битви

Тиша після бурі завжди найдивніша.
Ніби світ затримав подих, спостерігаючи, як вони сидять біля вогню — зранені, але живі.

Дроянда дивилась у полум’я. Його відблиски грали на її щоках, а в очах ще жевріло щось — не страх, не біль, а рішучість. Поруч мовчав Каното, лагодячи свій меч, але час від часу кидав на неї короткі, непомітні погляди.

— Ми зробили це, — тихо промовила вона, ніби не до нього.
— Ти зробила, — відповів він. — Я лише допоміг.

Вона усміхнулася.
— І все ж ти не зрадив.

Каното підвів погляд.
— Може, вперше в житті, — сказав він серйозно. — Але я не хотів бачити, як тебе гублять.

Вітер доторкнувся до її волосся, і на мить здавалось, що час зупинився. Вона підсунула йому тарілку:
— Їж. Я приготувала.

— Ти? — він підняв брови. — Це може бути небезпечно.
— Тільки якщо не любиш гостре, — засміялась вона.

Вони їли мовчки, слухаючи, як потріскує вогонь. Потім Каното поклав меч і нахилився трохи ближче.
— Ти не боїшся мене більше?

— Я боялася не тебе, — відповіла Дроянда. — Боялася втратити себе.

Він торкнувся її руки — обережно, наче боявся зруйнувати щось тендітне.
— А тепер?

Вона не відповіла. Просто дозволила собі вперше не тікати. І коли він нахилився ближче, їхні погляди злилися — не як ворогів, не як союзників, а як двох, що пережили занадто багато, щоб більше брехати собі.

Поцілунок був не ніжним, а справжнім — із болем, вдячністю і вогнем, який не можна було загасити.

Полум’я ще жевріло, коли вони відсахнулися один від одного.
Її серце билося швидше, ніж під час бою. Вона відчула, як світ раптом став іншим — не безпечнішим, але справжнім.

— Це було... — почав Каното, але не встиг договорити.

Глухий гуркіт пролунав із боку ущелини. Земля затремтіла, і вогонь хитнувся. З темряви з’явилися постаті — броня зі знаком змії, важкі кроки, холодний блиск мечів.

— Вони нас знайшли, — прошепотіла Троянда.

Каното вихопив свій меч.
— Значить, часу більше нема.

Вона глянула йому просто в очі.
— Ми можемо втекти. Або...
— Або дати їм бій, — перебив він. — Разом.

Між ними промайнула іскра — не від полум’я, а від рішення, що визрівало в них обох.
— Ти розумієш, що після цього нас обоє оголосять зрадниками? — сказала вона.
— Я вже давно один із них, — посміхнувся Каното. — Питання лише — хто стоятиме поруч.

Вона коротко кивнула, стискаючи руків’я свого клинка.
— Тоді — поруч. До кінця.

Позаду пролунав різкий свист — сигнал переслідувачів. Каното підняв руку, і над вогнем злетів язик чорного диму — знак, що тепер почнеться щось більше, ніж втеча.

— У нас є план, — сказала Дроянда, вдихаючи повітря перед бурею. — Але він спрацює лише якщо ти мені довіриш усе.

— Усе? — перепитав він.

— Навіть серце, — відповіла вона.

І тоді вони рвонули вперед — не просто тікати, а прориватися крізь усе, що тримало їх досі.
Полум’я поглинуло ніч, а їхні фігури зникли серед іскор, немов дві душі, які обрали свій вогняний шлях.

Полум’я стихло. Арена, де колись пролунали її перші крики, тепер мовчала. Троянда стояла серед уламків — босоніж, з розірваними рукавами, але з очима, що світилися новою силою.

Каното мовчки підійшов ближче. Його обличчя — суміш болю й поваги.
— Ти знаєш, що тепер усе зміниться, — промовив він тихо.
— Знаю, — відповіла вона, не відводячи погляду. — І тому я більше не підкоряюся чужим правилам.

Вона підняла зі зламаної підлоги срібний уламок дзеркала — того самого, у якому бачила свої страхи. Відображення більше не тремтіло. Навпаки, воно всміхалося їй.

— Колись я шукала, хто я. А тепер я сама пишу свою історію, — сказала Троянда.

Навколо неї спалахнув новий світ. Полонені здіймали голови, повільно знімаючи кайдани. Дзеркала розсипалися на порох, а їхні образи зникали.

Каното схилився.

— Королева на Каблучках, — прошепотів він із повагою.
— І Лисиця у Дзеркалі, — додала вона, торкаючись його плеча. — Бо тепер я не просто граю — я керую грою.

Вона ступила вперед, і під її ногами виблискувало полотно світла, що виводило до нових земель. Її обличчя було спокійним, але очі — вогнем.

Троянда більше не тікала. Вона створювала власні закони.

І з цього моменту почалася епоха, про яку говоритимуть століттями — епоха Лисиці, що навчила світ, як навіть у найтемнішому дзеркалі знайти відбиток себе.