Розділ 8. Танок на склі

Троянда-Лисиця ступила на прозорий танцпол, що сяяв, немов кришталь. Кожен крок лунав мелодією, і здавалося — саме скло співає у відповідь на її рухи. Вона тихо заспівала, її голос перетворювався на заклинання:

— «Де ти, мій ритм? Де твій крок, мужчина? Я на танцполі зовсім не працюю — я граю. Давай зіграємо ролі: ти керуєш, я минаю…»

Несподівано скло під її ногою тріснуло. Тріщина пробігла, мов блискавка, і Троянда похитнулася. Серце закалатало. Ще крок — і вона б зірвалася у темну безодню під танцполом.

Але саме в цю мить їхні погляди зустрілися. Він стояв на іншому боці — високий, упевнений, темний силует чоловіка, не хлопця. Його очі світилися, наче два вуглики, і в них було те, що Троянда шукала: сила й виклик.

— Тримайся! — його голос був різким, владним, мов наказ.

Він одним рухом стрибнув на тріщину, підхопив її за талію й витягнув на безпечну ділянку скла. Її спів стих, але подихи змішалися з його.

— Ти врятував мене… — прошепотіла вона, відчуваючи, як Лисиця всередині шепоче щось дике, палаюче.

— Не врятував, — він подивився їй прямо в очі. — Я лише дав тобі шанс. Тепер покажи, як танцює твоя душа.

Троянда посміхнулася — і знову заспівала, дозволяючи Лисиці вести її в цьому небезпечному танку, де кожен рух був водночас поцілунком і викликом.

Її голос знову заграв, але тепер — сміливіший, з викликом:

— «Но-о-о ти управляєш? Давай-давай, позиції минай. Хочеш — я стану так, а хочеш — інакше…»

Вона рухалась ближче, ковзаючи по склу так, ніби це був її світ, її арена. Лисиця всередині шепотіла: “Тисни. Веди. Підкорюй.”

Її силует нахилився до нього — дихання гаряче, очі палаючі, а кроки — небезпечні, на грані падіння. І замість страху була лише насолода від ризику.

Він не відступив. Навпаки — зробив півкроку вперед, ніби приймаючи її гру. Їхні тіні злилися на прозорому склі.

— Ти граєш із вогнем, — прошепотів він низьким голосом, від якого в неї пробіг мороз по шкірі.

— Вогонь любить тих, хто не боїться обпектися, — відповіла вона, зухвало закидаючи голову.

Рух за рухом, позиція за позицією — вони танцювали так, що навіть тіні під ними тремтіли. Навколо всі, хто спостерігав, були в шоці: не танок — битва, не гра — магія.

І тоді він нахилився до її вуха, вперше вимовивши те, що ніхто не смів:

— «Моє ім’я — Арден.»

Троянда відчула, як це ім’я врізалося в її пам'ять, як печать. І Лисиця всередині завила, ніби впізнала свого суперника… чи партнера.

Арден притягнув її майже впритул. Їхні обличчя були так близько, що подихи змішалися, а музика довкола ніби завмерла.

— «Ти хитра, як лисиця…» — його голос звучав, наче ніж по склу. — «Але я відчуваю: ти і є вона.»

Усередині Троянди завив внутрішній звір. Лисиця, відгукнувшись на його слова, підштовхувала її вперед. Вона нахилилась, і мить розтягнулася в безкінечність. Ще трохи — і їхні губи торкнуться.

Усередині Троянди завив внутрішній звір. Лисиця, відгукнувшись на його слова, підштовхувала її вперед. Вона нахилилась, і мить розтягнулася в безкінечність. Ще трохи — і їхні губи торкнуться.

Але раптом Арден різко відступив, наче сам собі заборонив. Його очі блиснули небезпечно.

— «Обери, Трояндо. Підкоришся моєму ритму — і станеш моєю тінню. Кинеш виклик — і тоді цей танок стане війною.»

Вона застигла, відчуваючи, як тонке скло під ногами тріскає від напруги. Секунда — і воно розсиплеться.

Її губи смикнулися в усмішці, більше схожій на оскал.
— «Я не тінь. Я — полум’я.»

І в ту ж мить вона розвернулася, різким рухом вислизнувши з його рук. Музика вибухнула новою хвилею, і Троянда, немов сама стихія, зникла в тінях сцени.

Арден простягнув руку, але не втримав. Вона втекла — і тепер полювання тільки починалося.

Він різко підтягнув Троянду ближче до себе, так, що її долоні уперлися йому в груди. Його подих обпік її обличчя, а очі світилися диким вогнем, у якому змішалися небезпека й пристрасть.

— Ти хітра, як лисиця, — прошепотів він, нахиляючись так близько, що між ними залишалася лише крихта повітря. — Але я бачу тебе наскрізь.

Троянда усміхнулася, хитро піднявши підборіддя.
— Побачити — ще не означає зловити.

Її хвіст торкнувся його плеча, наче виклик. Усі навколо завмерли: натовп дивився, затамувавши подих, на цей небезпечний танок двох хижаків.

Він нахилився, майже торкаючись її губів, і всі подумали, що це кінець гри. Та раптом чоловік різко зупинився, відступив рівно на півкроку й прошепотів:
— Обери, Лисице: підкоритися чи кинути мені виклик?

Її серце калатало, як дзвін, але погляд залишався гордим. Троянда знала: це не просто танець. Це гра за її свободу… і, можливо, за щось більше.

Вона зробила крок уперед — так близько, що їхні силуети злилися в один, і сказала:
— Я ніколи не підкоряюся.

Його очі спалахнули небезпечним блиском, і він пригорнув її до себе, наче визнаючи її вибір, та водночас кидаючи виклик.

Він пригорнув її так різко, що Троянда ледве встигла вдихнути. Його руки зімкнулися навколо неї, і вже не було жодного простору для втечі.

— Ти вибрала кинути виклик… — його голос зривався на шепіт, — тоді тримайся.

Не давши їй відповісти, він нахилився і поцілував. Це не був ніжний поцілунок — він був палким, владним, наче полум’я, яке спалахує вночі й миттєво пожирає все довкола.

Троянда відчула, як скло під ногами наче тріснуло, і світ зупинився. Натовп вибухнув вигуками, але для них двох не існувало нікого й нічого — лише він, його дотик, і шалений вир, що вирвався з їхніх сердець.

У ту мить вона зрозуміла: цей поцілунок змінює все. Вона більше не просто лисиця, що грає в хитрі ігри. Вона — жінка, яка зустріла того, хто може спалити її душу й водночас врятувати.

Він відпустив її лише на мить, заглянувши їй у вічі. Його губи торкнулися її вуха, і він назвав ім’я, від якого її серце завмерло.

— Аріан. Запам’ятай.