Розділ 7. Мелодія проти тиші

Зал клубу був оповитий напівтемрявою. Лише тонкі смуги світла від факелів на стінах відбивалися у дзеркальних вікнах, створюючи відчуття, ніби вони перебувають у залі безкінечних відображень. Тиша тут мала вагу, важчу за камінь, і кожен подих лунав так, ніби то був виклик.

Троянда ступила вперед. Її нове ім’я, її новий образ ще світилися в середині, немов жарини, що не встигають охолонути після вогню. І саме в цю мить з темряви вийшла Мелодія — перша справжня суперниця.

Її кроки були легкими, наче танець. Вона мала довге сріблясте волосся, що спадало хвилями, й очі, у яких мерехтіли ноти невидимої музики. Коли вона заговорила, голос її нагадував мелодію арфи — ніжну, проте здатну прорізати серце гостріше за ніж.

— "Тут не місце для тих, хто ще сумнівається у собі," — промовила вона. — "Я змушу тебе замовкнути, Трояндо. Адже краса та гармонія завжди перемагають."

Ілюзії піднялися довкола. Стеля зникла, і раптом над ними розкрилися зоряні небеса, під ногами розцвіли пелюстки троянд, а в повітрі залунала чарівна пісня. Мелодія не просто говорила — вона співала. Її голос змінював простір.

Троянда відчула, як музика почала проникати в її думки, приглушувати волю. Вона ледь не схилила голову, немов перед королевою сцени. Але вчасно згадала: її сила тепер у слові.

Вона вдихнула на повні груди і відповіла:

— "Тиша — теж музика. Тиша — це те, що лякає більше за твої пісні. Бо в ній чути справжній голос душі."

Її слова розрізали ілюзію, наче ніж тканину. Пелюстки осипалися, зорі згасли, і перед Мелодією простяглася порожня чорна тиша. Вона зойкнула, бо її гармонія вперше зустріла рівного супротивника.

— "Ти… змусила мене замовкнути?" — в її голосі бриніло здивування.

— "Ні," — Троянда ступила ближче, її каблуки відбивалися чітким відлунням у тиші. — "Я лише нагадала: навіть найсильніша мелодія зникає, коли настає пауза."

У цей момент зал вибухнув світлом — Клуб Тіней приймав результат двобою. Її слово встояло проти пісні.

Але це була лише перша битва. Попереду — нові суперники, нові спокуси і нові ілюзії, небезпечніші за будь-яку зброю.

Тиша вже розсіялася, а зал повернув собі темні стіни й звичну атмосферу. Усі погляди були прикуті до неї, але Троянда не відчувала себе переможницею.

"Я змусила її замовкнути… чи це Клуб дозволив мені перемогти?" — подумала вона.

Сумнів крав її впевненість. Бо кожна перемога у цьому світі мала ціну. Іноді — явну, а іноді приховану.

"Може, я лише ще глибше занурилась у гру, у якій не існує переможців? Мелодія здалася, та її очі… вони дивилися так, ніби вона чекала на наступний крок. Наче я лише відкрила їй двері."

Кіцуне, що сидів поруч, нахилив голову й ледь ворухнув вухами, ніби теж відчув її сумніви. Його янтарні очі блищали в напівтемряві, та він мовчав.

Троянда видихнула, випрямила спину й знову відчула вагу свого нового імені.

"Якщо мої слова стали зброєю — я мушу навчитися нею володіти. Інакше зброя оволодіє мною."

​Його думки були далеко, у засніжених горах, де він востаннє бачив її – Вогняну Лисицю (друге зображення). Вона була Кіцуне чистої, нестримної сили, вогню та стихії. Її хутро палало рудими та білими вогнями, а погляд був наповнений містичною, неприборканою мудрістю. Вона не знала про його людську форму; вона знала лише його справжню сутність, сутність, яка була пов’язана з її власною клятвою. Вони розділили багато життів і багато таємниць, але зараз він мусив її захистити, навіть якщо це означало триматися на відстані.

​Раптом, дзвінок у двері розірвав тишу. Каното випростався, напружуючи кожен м'яз. Він відчув її запах — не вогню, а дорогих парфумів та міста.

​У коридорі, при тьмяному світлі бра, стояла Марина (третє зображення), його опікувана. На ній була яскраво-червона сукня, що вигідно підкреслювала її довге каштанове волосся, а погляд був твердим і рішучим, спрямованим на темноволосого чоловіка поруч із нею. Він був вбраний у чорну сорочку, трохи неохайний, але його постава була загрозливою. Чоловік не був людиною, він був мисливцем, що відчував надприродне.

​"Де ти був, Каното?" — різко запитала Марина, але її очі благали про допомогу. "Це Аріс, він... він каже, що знає, що ти не такий, як усі".

​Каното опустив маску Кіцуне на обличчя, його золоті очі звузилися. Він ступив уперед, його рухи стали плавними та граційними.

​"Марина, піднімайся", — його голос був низьким та небезпечним. Погляд його був прикутий до Аріса. "Ця ніч не для мисливців. Ти помилився адресою."

​Аріс лише посміхнувся, його посмішка була хижою. "Я шукаю вогонь, дух-хранитель. А ти — це лише іскра. Віддай мені дівчину, вона лише приманка. Я знаю, хто справжній вогонь у цьому місті.

Каното стояв, розгортаючи свою справжню силу. Осінній вітер, що зазирав крізь прочинене вікно, підхопив його золотаве волосся й розніс запах паленого листя. Марина, затамувавши подих, відчула, що підлога під ногами ніби сама дрижить від його енергії.

Аріс відступив ще на крок, але його усмішка не зникла.

— "Тож ти дійсно її сторож. Вогняна Лисиця мусить бути близько. Я знайду її, навіть якщо ти спалиш мені дорогу."

Каното підняв руку, і одна з вогняних лисиць-тіней шугнула вперед, різко зупинившись за крок від мисливця.

— "Спробуй. Але кожен твій крок відтепер освітлюватиметься моїм полум’ям. А вогонь завжди розкриває правду," — його голос лунав, наче давнє закляття.

Марина, відчувши цей обмін сил, схопилася за дверну ручку. Її голос тремтів, але слова були рішучими:

— "Я нікуди не піду, поки він тут."

Каното перевів на неї погляд. У його золотих очах було стільки болю і водночас ніжності, що Марина зрозуміла: він готовий поставити все на карту.

Аріс відступив у темряву коридору, його силует розчинився серед тіней. Але перед тим, як зникнути, він кинув слова, які ще довго відлунювали у вухах: