Розділу 5 «Лисиця вночі»

Ніч була занадто тиха. Здавалося, сам ліс затамував подих, чекаючи, що станеться далі. Троянда прокинулася від дивного відчуття — її тіло вже не належало повністю їй. Лисиця, яку вона так довго вважала супутником, почала діяти самостійно.

Її погляд у дзеркалі більше не був лише її. Янтарні очі світилися зсередини, як дві жарини. Чи це вона керує Лисицею? Чи, можливо, Лисиця почала керувати нею?

Їй судилося зустріти інших, хто також ніс у собі тваринну силу:

дівчину-вовчицю з темними косами й холодними очима,

сивокосу, схожу на хмару у русі, що крокувала поруч із орлом,

і таємничу, рудоволосу, чия усмішка палала, як полум’я.

Усі вони були різними, але об’єднаними одним — їхнє ім’я, сила й зовнішність були лише оболонкою, а справжнє випробування чекало в глибині ночі.

Коли ніч загусла, і місяць розлив своє срібло по гілках, Троянда відчула присутність інших. Кіцуне насторожено сіпнув вухом, а потім відійшов у тінь, залишивши простір для нових постатей.

З темряви лісу одна за одною з’явилися три жінки.

Альвара, вовчиця, ступала беззвучно, її очі світилися холодним сріблом.
Сіріель, орлиця, розправила плечі, немов крила, і в її погляді був спокій далекого неба.
Рунора, рудоволоса, була ніби сама іскра — вогонь у волоссі, жар у рухах.

Вони зупинилися перед Трояндою.

— Ти та, що носить Лисицю, — промовила Альвара, її голос лунав, наче хрускіт криги. — Але чи зможеш ти витримати її? Чи вона з’їсть тебе зсередини?

Троянда вдихнула і відповіла:
— Я не боюся. Лисиця — це частина мене.

Рунора засміялася тихим, але палаючим сміхом:
— Усі так кажуть спочатку. А потім перетворюються на попіл.

Сіріель підійшла ближче, схилила голову, наче вивчаючи:
— Питання не в тому, хто керує ким. Питання в тому, чи зможеш ти залишитися собою, коли всі твої імена й образи зітруться.

Троянда зустріла їхні погляди й відчула, як Лисиця в її душі ворухнулася, прошепотівши:
"Ці троє — твої випробування. Але й твої дзеркала."

— То що? — сказала Троянда рівним голосом. — Ви вороги чи союзниці?

Альвара примружила очі, Рунора знову посміхнулася, а Сіріель відповіла замість усіх:
— Це залежить від того, ким ти станеш у цій грі.

Перша вийшла Альвара, Вовчиця. Її срібні очі світилися хижим світлом.

— Якщо хочеш називати себе гравчинею у нашому колі, доведи, що витримаєш темряву, яка тебе пожирає. Йди за мною.

Вони рушили вглиб лісу, де місяць не пробивався крізь гілля. Кожен крок віддавався страхом, адже дерева зливалися в єдину чорну стіну. Альвара раптом зникла, а навколо з’явилися очі вовків. Троянда відчула, як серце калатає в грудях, але каблуки її черевиків дзвінко відбивали кроки по камінню — і цей ритм став її зброєю. Вовки відступили. Темрява розчинилася.

Альвара знову постала перед нею й кивнула:
— Ти не втекла. У тобі є сталь.

Потім крок уперед зробила Сіріель, Орлиця.
— Тепер доведи, що твоє серце здатне бачити крізь обман.

Вона розгорнула свої уявні крила — і простір навколо Троянди змінився. Перед нею з’явилися три дзеркала, в кожному — її відображення:

перше — холодне, втілення безжальної влади;

друге — слабке й зломлене;

третє — справжнє, але невизначене.

— Обери себе, — сказала Сіріель.

Троянда вдивилася в усі три образи й торкнулася третього. Відображення здригнулося й засяяло — живе, гнучке, таке, що могло мінятися. Орлиця задоволено всміхнулася:
— Ти навчилася бачити більше, ніж хоче показати дзеркало.

І, нарешті, вийшла Рунора, Рудоволоса. В її очах палав вогонь.
— Витривалість і прозірливість ти маєш. Але чи вистачить сили волі, коли сам вогонь з’їдатиме тебе?

Вона простягнула руку, і навколо спалахнуло полум’я. Жар обійняв Троянду, торкаючись волосся, шкіри, серця. Голоси шепотіли: “Відпусти… піддайся… згориш — і буде легко.”

Троянда стиснула кулаки. Вона згадала каблуки, з якими впевнено йшла крізь натовп, згадала Лисицю, яка була частиною її.

— Я не вогонь. Я — та, що його веде, — сказала вона твердо.

Полум’я згасло. Рунора схилила голову, і її усмішка вже була не зловісною, а визнанням.

— Мабуть, ти справді здатна грати в нашій грі, — сказала вона.

Кіцуне вийшов із тіні й став поруч. Його золоті очі блиснули. А десь у глибині ночі лунав тихий відголос: новий рівень гри відкрився.

Полум’я ще тремтіло навколо, відкидаючи тіні, що нагадували то крила, то ікла, то жіночі обличчя. Троянда відчувала, як в її тілі пульсує щось більше, ніж кров.

Вона стояла рівно, каблуки впивалися в землю, немов коріння, і це давало їй опору. Її подих став рівним. Тоді все сталося — не назовні, а в середині.

Вона відчула, як щось у ній змінюється. Лисиця більше не була окремою сутністю — вона проростала зсередини, сплітаючись із її власним "я". На мить тіло Троянди покрилося світлом — тонкою золотою пеленою, схожою на хутро. Її очі спалахнули янтарним вогнем.

— Я не ваша здобич, — промовила вона низьким голосом, у якому вчувалася хрипка мелодія. — Я не маріонетка і не відображення. Я — вершниця власної гри.

Кіцуне завмер, дивлячись на неї. Навіть він відчув, що перед ним тепер не просто дівчина, а жінка, яка торкнулася сутності сили.

Троянда піднялася вище, немов сходила на невидимий трон. Вогонь злився з її кроками, і кожен рух віддавався луною впевненості. Вона передворожилася — не магічним заклинанням, а власним вибором.

Альвара, Сіріель і Рунора обмінялися поглядами. У їхніх очах тепер було не випробування, а повага.

— Ти піднялася до верху, — сказала Рунора. — Але пам’ятай, з висоти падати боляче.

Троянда усміхнулася.
— Я не боюся падати. Бо знаю, що завжди встану.

Краплі роси впали з гілок. Ніч відступила. Вперше вона відчула, що вже не шукає шлях — вона сама стає ним.