Розділ 4. Ім’я — зброя

Ім’я завжди було більше, ніж просто звук. Воно могло стати ключем чи кайданами. У Клубі Тіней кожен гравець мав маску, але ще важливішим було ім’я, яке вони обирали для себе.

Троянда зрозуміла це на першому ж випробуванні: її справжнє ім’я звучало надто ніжно, занадто відкрите, а значить — уразливе. Вона бачила, як Мелодія обирала собі різні псевдоніми залежно від ситуації, як Мандруваті змінював свій образ з легкістю, ніби міняв рукавички, а Сафіра взагалі рідко називала себе вголос, дозволяючи іншим гадати.

Троянда стояла перед дзеркалом. Її відображення спалахувало — то вона в рожевій сукні з каблучками, то в темному плащі, то з золотими очима, які відбивали полум’я Кіцуне.

— Хто ти? — пролунало в її голові. Голос належав не людині, а самій грі.
— Я та, кого ви не зможете зламати, — прошепотіла вона.

Кіцуне підвів голову, його вуха сіпнулися.
— Обережно. У цьому світі ім’я — не тільки броня. Це зброя. Його можуть вкрасти, перекрутити або навіть знищити.

І Троянда вирішила: відтепер вона не лише «Троянда». Вона — Лисиця у Дзеркалі. Той, хто бачить більше, ніж здається. Той, хто перетворює слабкість у силу.

Коли вона повернулася у зал Клубу, то вперше побачила, як на неї подивилися інакше: з повагою, недовірою, інтересом.
Її ім’я стало зброєю, і відтепер кожен крок мав значення.

У залі, залитому тінями й відблисками від кришталевих люстр, гравці зібралися у коло. Їхні маски сяяли: срібні, чорні, інкрустовані камінням чи вкриті візерунками. Кожна була символом сили власника.

Троянда, тепер уже Лисиця у Дзеркалі, стояла в центрі. На ній було темне вбрання, яке мерехтіло, ніби зіткало світло й тіні, а на ногах — ті самі каблуки, що дзвінко відлунювали кожним кроком.

— Суть випробування проста, — оголосив Мандруваті, його голос звучав рівно, але очі світилися азартом. — Ти маєш не перемогти силою, а змусити нас визнати тебе. Вплив — це твій щит. Харизма — твій меч.

Троянда відчула, як десятки поглядів врізалися в неї. Сафіра, з келихом у руках, спостерігала холодно, наче чекаючи на її провал. Мелодія усміхалася з лукавістю, ніби вже знала розв’язку.

Кіцуне тихо прошепотів їй у думках:
— Кроки, голос, дотик — усе може стати зброєю.

Вона зробила перший крок. Каблуки гримнули об мармур — звук рознісся залом, змушуючи тишу стати глибшою. Троянда підійшла до гравця з чорною маскою, нахилилася і шепнула йому у вухо кілька слів. Він здригнувся й відступив убік, поступаючись місцем.

Другий крок — до жінки у срібній масці. Троянда взяла її долоню й повела в короткому танці, змушуючи натовп дивитися тільки на них. Коли музика стихла, жінка схилила голову, визнавши її владу.

Третій крок — до Сафіри. Вони зустрілися поглядами.
— Думаєш, ти вмієш грати? — холодно кинула суперниця.
— Я не думаю, — відповіла Троянда, її каблуки дзенькнули останній раз, — я створюю гру.

Клуб завмер. Потім кілька масок опустилися в знак згоди. Навіть Мандруваті легенько усміхнувся.

Вона пройшла випробування. Її сила була не у мечах чи чарах, а у впевненості, у стилі, в харизмі, яка змушувала світ зупинятися, коли вона йшла.

Кіцуне спалахнув золотом.
— Тепер ти справді Лисиця у Дзеркалі.

На ранок дощ стих, залишивши по собі лише свіжість і запах мокрої землі. Туман ще тримався над галявинами, а краплі на гілках іскрилися, наче дрібні самоцвіти.

Троянда стояла на порозі корчми, дивлячись уперед. На ній була зелена сукня, що нагадувала колір лісового моху. Вона виглядала не такою, як учора — не втомленою студенткою, а жінкою, яка знає, чого хоче. Її обличчя більше не виражало вагань.

Вона міцно обійняла Кіцуне. Його руде хутро зливалося з теплими тонами осіннього листя, а очі світилися теплим янтарем.
— Сьогодні ми йдемо. Знайти свою обкладинку, — твердо сказала вона.

Це звучало як клятва. Бо справжня сила полягала не тільки в перемозі над чужими поглядами — а й у тому, щоб створити себе заново.

І друге випробування вже чекало на неї.

Коли вони рушили на Схід, дорога вела крізь темний гай, де дерева утворювали природну арку. Там, за легендами, мешкала Сторожка — істота, яка знала справжні імена всіх, хто переступав її межу.

— Твоє ім’я — це твоя доля, — прошепотів Кіцуне. — Якщо ти хочеш трансформації, маєш довести, що здатна зректися колишнього.

Сторожка з’явилася з туману у вигляді жінки з білим волоссям і порожніми очима.
— Назви себе, — її голос лунав, немов шелест тисячі сухих листків. — Ім’я, яке було, чи ім’я, яке ти вибереш?

Троянда відчула, як у її грудях стискається серце. Вона пам’ятала всі образи, які носила: юристка, дівчина, Лисиця. Але тепер мало бути щось більше.

Вона зробила крок уперед, каблуки дзвінко відгукнулися серед тиші.

— Моє ім’я… — вона вдихнула, ніби розрізаючи повітря, — Астера.
(Зірка, що прорізає ніч. Символ нової сутності).

Сторожка посміхнулася. Туман розступився, відкриваючи дорогу на Схід.
— Тепер ти вільна від старих кайданів. Але пам’ятай: кожне нове ім’я вимагає жертви.

Троянда відчула, як Кіцуне притиснувся до її ноги. Вона більше не була тією, ким була вчора.

Її друге випробування було пройдено.
А попереду чекало третє — те, де ім’я стане не лише обкладинкою, а ключем до дверей у справжню гру.

Коли Троянда (тепер уже Астера) вимовила нове ім’я, Сторожка не відпустила її одразу. Туман почав закручуватись спіраллю, утворюючи примарні образи — її минуле.

Перед нею з’явилися:

її стара кімната в гуртожитку,

конспекти з юриспруденції,

фото друзів і навіть посмішка тієї «звичайної» дівчини, якою вона була.

Сторожка промовила:

— Твоє ім’я тепер Астера. Але щоб воно мало силу, ти мусиш віддати щось дороге. Частину свого минулого.

Троянда стиснула кулаки.
— Я вже втратила все, що любила. Що ще ти можеш забрати?

Сторожка підняла руку.
— Я заберу твою пам’ять про те, ким ти була. Віднині ти не матимеш права озиратися назад. Люди, які знали Троянду, більше не впізнають тебе. Для них ти — інша.