Розділ 20. Кіріана

Ми йшли вже біля двадцяти хвилин, залишаючи позаду все більше коридорчиків та чиїхось покоїв. І якщо перших там хвилин десять я ще орієнтувалася в замку, то наступні місцини для мене були геть незнайомими. Навіть не сказала б, що це досі був замок. Куди тільки поділася вся розкіш та багате оздоблення стін, підлоги чи хоча б стелі. Все навколо було немов якимось порожнім, безбарвним та мимоволі відштовхувало від себе.

Включно з ідре Фронляйн, яка змінювалася мало не з кожним кроком, все більше бліднучи й стаючи непомітнішою. Навіть її пишні спідниці немов якорем тягнуло до підлоги, створюючи ну геть некрасиву картинку. Хоча жіночка була досить таки приваблива, особливо коли гнівалася й рум’яна вкривали її обличчя. Тут же, в цій мертвотній сірості, вона була більше подібною до привида, ніж минулої себе. Вже й самій нетерпілося поглянути в ті дзеркала, щоб перевірити, чи я також стала такою.

– А що взагалі в цій кімнаті такого особливого? Чому саме її обрали для покарання? – мій голос ехом задзвенів у довгому коридорі, вносячи сюди хоча б якісь барви.

Тільки ось ідре Фронляйн, замість того, щоб відповісти – сіпнулася від мене, ніби від якоїсь зарази. Невже все навколо настільки похмуре, що навіть вона злякалася?

– Бо побувавши в цій кімнаті люди виходять вже іншими, – врешті відповіла жіночка, трішки сповільнюючи крок. – Куди тільки й подінеться ця ось безтурботність і цікавість. Дзеркала покажуть минуле та майбутнє, але щоб ніхто не розслаблявся – можуть бути сотні можливих перебігів. Проте ті, хто побував тут, як один кажуть, що те, чого буде більшість – і є правдою. Так, це може відбутися й через двадцять років від того дня, але рідко хто тікає від такої долі. Як правило, дзеркала показують саме найгірше.

– Чому аж так песимістично? – щиро здивувалася, так і не зрозумівши, вголос я це промовила чи ні.

У будь-якому випадку ідре Фронляйн більше ні слова не промовила. Жіночка з кожним кроком все більше сповільнювалася, поки зовсім не зупинилася, зі скрежетом відкриваючи потрібні мені двері.

І не знаю, як би мене хтось за це назвав, але я з посмішкою та щирим захватом шугнула в цю кімнату «страху», з нетерпінням поглянувши на дзеркала. А ті – сяючі, з білюсінькими рамами, навіть ніяк не відреагували. Стояли собі спокійнісінько, даючи мені можливість роздивитися себе. І ні, я точно не виглядала так погано як ідре Фронляйн. Навпаки – на обличчі грав рум’янець, в очах були якісь бісики, а сукня…це була та сама ще з балу. Хоча навіть попри те, що носила її довгенько й можливо вона вже була з запашком, виглядало вбрання так, ніби щойно від кравчині.

Але от я себе й пороздивлялася. Що ще залишалося робити? Навіть не намагалася попрактикуватися в магії. З такою то кількістю дзеркал, одне з заклинань точно прилетіло б у мене. Тут було вже питання часу – чи встиг би мене хтось врятувати.

До речі, про дзеркала. Їх було багатезно. Кімната була більша, ніж мої покої, але почувалася в ній вкрай тісно через те, що майже ніде було й ступити. Дзеркала висіли й стояли мало не на кожному кроці, обмежуючи мій рух. І якщо я чогось боялася, то це розбити хоча б одне з них. Забобонною не була, але моя злодійкувата натура дійсно вміла цінувати коштовні речі. А чуйка підказувала, що будь-який предмет тут був безцінним.

Цікаво, чому ж Еларіс наказав мене тут замкнути? Може це й взагалі не покарання. Він хотів просто похизуватися цими скарбами та й по всьому. А взагалі це великий розіграш… Хоча Розіола явно б не підігрувала. Вона точно не з таких людей.

Одне з дзеркал замайоріло й на ньому з’явилися перші нечіткі обриси. Чим більше впізнавала вже добряче знайомий замок, тим більше дзеркал вмикалося навколо. Немов ланцюжковий механізм спрацював, врешті ввімкнувши всі дзеркала, тим самим зробивши єдиний неповторний екран.

Я уважно стежила за таким собі оглядом замку. А потім як картинка переносить вже до саду, де гуляє радісна пара. Дівчина вагітна й це миттю кидається в око. Одразу помітно, що вони закохані, але от… По доріжці до них іде інша дівчина. Також вагітна, але животик тієї ще ледь виділявся на фоні тонкої талії. Якби не надмірна худорлявість дівчини, я б і не помітила цього.

Чоловік, як тільки бачить, що до них наближається дівчина – ховає кохану за заростями кущів й з посмішкою зустрічає ту іншу. На її голові виблискує корона з різьбленням лева на ній. Такий самий символ і на амулеті чоловіка, а ще такий бачила у Сканіла – отже, незнайомець і є король? А це мама…когось з принців?

Картинка перемикається, поки я нічого не можу втямити. Або Амелія мала рацію й Еларіс дійсно син правлячого короля, або ж Артуріо був закоханий у чиюсь вагітну дружину. Хто ж їх там знає.

Дзеркала замиготіли, на мить тьмяніючи, але потім знову засіяли, засліплюючи яскравим світлом. Настільки, що не втрималася й заплющила очі, а коли відкрила їх, то побачила себе.

Щаслива, як ніколи, я бігла назустріч гарненькій дівчинці, тримаючи хлопчика на руках. Всі були замурзані, в дешевих лляних вбраннях, досить брудних або посірілих від часу і шитих-перешитих, проте радісні. А ось до нас наближався Еларіс. Це вперше я його бачила в настільки убогому лахмітті. Втомлений, але з посмішкою, той поволі накульгував до нас, спираючись на палицю.

Картинка змінюється – ми всі йдемо до будинку. Ще не встигаю ступити в середину, як вже бачу, яка це розвалюха. Здається, що він осипається від кожного кроку чи доторку. Еларіс ніяково всміхається, намагається почаклувати, але його магія настільки слабка та неконтрольована, що робить лише гірше й одна з дошок падає додолу, дуже близько до дітей. А я вже їх люблю з такою силою, що не можу дозволити, щоб це хоч трішки нашкодило малечі.

Дзеркала знову миготять і я полегшено видихаю.

– Це була лиш ілюзія, ймовірне майбутнє. Я не дозволю, щоб таке трапилося в реальному житті, – немов мантру повторюю собі під ніс, дивлячись на все це.