Розділ 18. Еларіс

Після брехливих слів Кіріани, на неї навіть дивитися не хотілося. Отже, все ж вона така як інші – погналася за владою. Ще й від Сканіла не відчіплюється ані на мить, немов та п’явка. Хоча…найбільшим ударом для мене було те, що вона навіть не спробувала захистити чи виправдати. А до мене ще того ж дня дійшло, що вона точно знає – вибрик Сканіла на балу явно не моїх рук справа. Навіть недосвідчена магічка побачила б це одразу.

Як же тепер шкодував, що віддав їй свій найбільший скарб – артефакт, що в поєднанні з моєю магією, робив мене чи не найсильнішим магом королівства. А тепер навіть не міг покинути цей дурнуватий замок з п'ятьма баштами чи просто потренуватися в саду, коли Кіріана далеко від мене. Арфочка мала обмежену дію й не діставала до меж саду, де було суто моє містечко. Мусив іти по цю зрадницю, бо інакше її й не назвав би зараз.

Не думав, що вона товктиметься біля покоїв Сканіла, але дівчина дійсно була там. Якраз встиг на її цікавеньку побрехеньку про братика та й самого себе. І навіщо це їй взагалі? Невже думає таким способом позбутися від усіх суперниць? Бо я її тоді розчарую – ніхто з них не має права покидати замок до завершення відбору без супроводу свого нареченого, себто Сканіла. А жаль, бо хотілося б забрати Кіріану подалі й добряче так пояснити, хто тут хто.

Проте обійдемося поки тренуваннями. Потрібно врешті-решт навчитися обертатися на грізного лева й назад на незрозуміло якого принца, а то так діло не піде. Та й паралельно навчу Кіріану самоконтролю, щоб у крайньому випадку, коли вона вилетить або одружиться зі Сканілом, повернути артефакт собі. Бо за логікою, братик так ще й здобуде половину моєї сили, а це було б вкрай паршиво.

І чому я взагалі про це думаю… Невже Кіріана настільки відчайдушно хоче стати королевою, що готова провести все життя поруч з таким як Сканіл? Та я його й годинку десь поруч витерпіти не можу, а тут все життя. Хоча бачив їх разом. Здається, Кіріана помічає в братику те, що не бачив ніхто інший в королівстві. То може вона дійсно його змінить?

– Еларісе, куди ми йдемо?! – мимоволі спинився на секунду, нарешті пригадавши що роблю й хто поруч зі мною.

– Ще трішки, – буркнув, розуміючи, що Кіріана знову спробує наздогнати мене, але як і раніше – не хотілося бачити її ангельського личка й розуміти, що в мене фактично немає на неї ніякого права. Та й дівчина явно не думає про мене, як про свою майбутню половинку. Он як за Сканілом упадає...

Нарешті таємний хід закінчився й в обличчя вдарив прохолодний вітер, що трішки протверезив мозок. Досить вже думати про Кіріану, бо так дійсно не зможу сконцентруватися на своїй магії й все тренування піде коту під хвіст.

Впевнено крокував вперед, минаючи лабіринт та все більше сповільнюючись, щоб дівчина встигала за мною й не заблукала десь тут. А вона вже мало це не зробила, задивившись на цвіт дерева, завданням якого було заманювати людей до себе. Хто його торкався вже ніколи не міг вибратися з лабіринту без сторонньої допомоги, але коли робив це, то вже без власних чарів. Дерево просто висмоктувало їх зі своїх жертв. До того ж, магія в ньому взагалі не діяла, тож підпсувати лабіринт не міг ніхто.

– Прийшли, – промовив, коли ступили на досить захищену деревами місцевість з рівненькою, добряче витоптаною мною, галявинкою.

– Що…ти робиш? – замнулася дівчина, вирячившись на мене своїми незрівнянними зеленими очима.

– Хіба не бачиш? Роздягаюся, – пирхнув, дивлячись на реакцію дівчини й повісив на дерево ще й сорочку.

– Навіщо? – заледве пролепетала дівчина, відвертаючись, коли я почав скидати ще й штани, залишаючись лише у спідньому. А його навмисне зачаклував так, щоб воно збільшувалося разом зі мною. Спеціально, щоб не бентежити Кіріану, до речі.

– Будемо тренуватися, – хоч який настрій і не був паршивим, але дівчина мене звеселяла. Точніше, її поведінка.

– Як? – а вона ніби зацікавилася.

– Допоможеш мені повертатися до людської подоби, – промовив наостанок та поступився свідомістю звіру, уважно спостерігаючи за дівчиною.

Моя чотирилапа сутність кілька хвилин ніяково тупцювала попід деревом, на якому висів одяг, а тоді попростувала маленькими кроками величезних лап до дівчини. Цього разу з подивом помічав, що ні вона, ні сам лев, не бачили одне в одному загрози як такої. І якщо для дівчини це було досить зрозуміло, то суть мого звіра була в тому, що він спершу ліз битися, а тоді вже з’ясовував що й до чого. Тому мене це конкретно так здивувало. Особливо те, що як тільки лев підійшов до дівчини, я спокійнісінько зміг повернути собі контроль над тілом без будь-якого доторку чи чогось подібного.

– Давай ще раз, – гаркнув я, до кінця не перевтілившись в людину й знову обернувся на лева.

– Добре, – промовила дівчина, але не встиг я обернутися, як знову стояв на своїх чотирьох на травичці в образі людини.

– Щось сталося? – здивовано запитала Кіріана, настільки розгублена різким перетворенням, що навіть забула як відверталася від мене.

– Та я й сам не до кінця розумію. Навіть не впевнений, хто це робить: ти чи…– не встиг договорити, як знову обернувся на лева, змушуючи дівчину налякано відсахнутися від мене через такий різкий перехід.

А тоді мій звір раптом немов сказився. Почав гарчати на лабіринт й кидатися на невидимі цілі. З кожним таким випадом людська сутність все більше поступалася звіру й почуття страху, яке так рідко навідувалося до мене, забуяло зі страшенною силою. Мені здавалося, що я вже більше ніколи не стану людиною. Думав, що звірина сутність взагалі знищить людську й бачив, що це розуміє навіть Кіріана. З острахом помітив як вона кидається до мене, а точніше грізного лева й готувався до неминучого…

А натомість ми лежали на злегка вологій траві в обіймах одне одного. Кіріана повернула мене назад і в цей момент була так близько, як ніколи раніше. Вдихав її запах, насолоджуючись незрівнянним ароматом волошок і конвалії та все частіше мій погляд опускався на її губи. Здавалося, ще секундочка і я її поцілую.