Розділ 17. Кіріана

– Що з принцом Сканілом? Як його високість себе почуває? – панікували претендентки, не відчіплюючись від мене, навперебій вистрибуючи з запитаннями. А я й не збиралася відповідати. Принаймні правду.

– Йому…йому…вкрай погано. Ситуація загострюється щохвилини, – промовляла зі скорботним виразом обличчя так, ніби ми його вже втратили, а в душі посміхалася. Ну хоч десь знадобилися навички гри в театрі, що був у моєму рідному містечку.

– А його високості стане ліпше? Шанси є? – підігрувала мені Амелія, вигідно виділяючись з натовпу. Не хвилювала її доля принца аніскілечки, але очі подруги налилися штучними сльозами. От не дарма я і її затягла в той театр багато років тому.

– Ех, що я можу сказати…– склала руки в замок, пригнічено схиливши голову. – Звісно, шанси завжди є, але на все своя воля…

– І як… Що ж буде з відбором? – ось що дійсно хвилювало абсолютно всіх, окрім нас з Амелією.

– Доведеться роз’їхатися по домівках, – скрушно похитала головою, змахуючи вдавану сльозу та спираючись на стіну, немов мене вже ноги не тримають від цього всього хвилювання.

– Але ж Еларіс ще є. З ним точно все добре, – промовила рубінова принцеса, бо з тією каблучкою-артефактом вона дійсно виглядала як наречена Сканіла. Ще й показово вдягнула її на безіменний палець. Ніби це їй якось допоможе…

– А ви бачили, що він зробив на балу? Хочете собі такого чоловіка? – куди це вони намилилися?! Їм точно не місце поруч з Еларісом. Вони на такого й близько не заслуговують. От Сканіл – це зовсім інша справа. Нехай забирають його собі. Я якось без нього точно переживу.

– Та ні! Це було жахливо! Як він його кинув! Досі не може одужати, – навперебій загуділи претендентки на корону.

– От і я про це. Не годиться навіть думати про такого чоловіка. Він недостойний нас, – сказала й підвела погляд, майже одразу стикаючись ним із блискучими смарагдинками, оточеними золотистими дужками. От капець, попалася.

Еларіс дивився на мене з якимось нерозумінням та вже напевне що образою. Явно чув мою останню фразу. А ці дівчата…навіть не сказали замовкнути. І чому ж Амелія взагалі пішла раніше? Не годиться так кидати подругу напризволяще!

– Якщо ви вже звільнилися від розповіді про останні новини, то пішли нарешті зі мною, – дещо холодно промовив Еларіс, вказуючи на потрібний напрямок та пішов першим, не чекаючи поки я виберуся з натовпу претенденток.

Швиденько розпрощалася з усіма та пішла за принцом, який спершу йшов досить повільно, але потім пришвидшив крок. І чим ближче я підходила до нього, намагаючись вирівнятися й вибачитися, тим він все більше прискорювався, не даючи цього зробити. Якби не знала його, могла б подумати, що він надто запишався собою й сторониться звичайних мешканок королівства. Але ж ні – він явно образився. Ну або ж існувала теорія про те, що він навіть сльозу пустив й так прискорюється, щоб я її просто не побачила. Це також, до речі, як варіант.

І ось йдучи за Еларісом та розглядаючи його широку спину, я вже конкретно так сумнівалася, чи взагалі варте воно було того. Просто псую наші відносини за просто так. Бо це реально навіть якогось задоволення мені не приносило. Хіба лише дивну пустку на душі, подібну до тієї, що я відчувала в черговій лісовій хатині.

І можливо Еларіс настільки сильно не ображався б, розуміючи, що я жартую, якби аж так не підігрувала Сканілу. Всю ніч просиділа в його покоях, після того, як його туди перенесли лікарі з бальної зали. До речі, спадкоємець престолу настільки увійшов у роль, що навіть досить переконливо зобразив щось. Саме так, ЩОСЬ. Бо йому боліло буквально все. Навіть лікарів заплутав, що вже там говорити про мене.

Еларіс же з’явився в братових покоях під ранок, з подивом помітивши, що я сплю на ліжку, поруч зі Сканілом. До речі, сама не знала, коли я встигла туди залізти. В одязі звичайно, але все ж навіть це було занадто, зважаючи на те, що ми з останнім були знайомі лиш дві доби. І Еларіс не став з’ясовувати причин чи чогось подібного та знову просто пішов геть. Щось це стало його звичкою, яка мені геть була не до вподоби.

Особливо тоді, коли доводилося просто дивитися на його спину. Бо навіть розмови вийти не могло через чималу дистанцію й десятки зайвих вух навколо як прислуги, так і претенденток на корону. А я точно помітила, що кілька учасниць відбору вирішили подивитися, чому ж це мене кудись покликав Еларіс і я пішла, хоч ще нещодавно мало не лихословила про нього.

До речі, про дівчат. Чому ж вони мене тоді так сильно обступили й почали розпитувати про стан Сканіла? Ну бо банально лікарі дали обітницю мовчати про все, що відбувається в королівських покоях. А я була практично єдиною, хто ще окрім них бував там і міг щось розповісти. До того ж, достатньо довго, щоб щось дізнатися. От і гріх було не насміхатися над ними. Може будуть поводити себе краще згодом.

– Еларісе, куди ми йдемо?! – врешті крикнула до принца, словами пригальмовуючи його хоч на секунду.

– Ще трішки, – буркнув він, але я прекрасно почула й ще раз спробувала наздогнати його, прискорюючи цим ще більше. Ну як знає.

Цікаво, куди ж ми взагалі йдемо…