Розділ 15. Еларіс

Хоч щось в нас із братом було спільне – ми обоє не переносили ці усілякі бали. І якщо мені не подобалася марна трата часу на нікому не цікаві дурниці, то Сканіла в даному питанні я абсолютно не розумів. Хоча було все ж те, що не подобалося такому затятому гуляці – нова можливість виставити себе в поганому світлі, від чого він щороку ніяк не міг утриматися . Тож кожного балу він тільки те й робив, що добивав свою ж репутацію, хоча цього разу явно вирішив спробувати нову тактику.

Дивлячись, як красуня Кіріана віддаляється разом зі Сканілом, вкотре в голові прокручував його слова. Дівчина прийняла подарунок і тільки те й робила, що посміхалася братові. Не мені. Але здавалося б, що взагалі могло змінитися менш ніж за добу? Одна їх розмова в саду, кілька слів на відборі… Більше ж нічого не було. Або це я просто чогось не знав.

Вчора ось хотів зазирнути до неї, побажати удачі на балу, розповісти загалом про правила, але Кіріани ніде не було. Ні в її покоях, ні в загальних кімнатах, ні навіть в бібліотеці. Але ось коли проходив повз покої Сканіла, то було явно зрозуміло, що в нього хтось був. Невже Кіріана? Кельнію він то вигнав одразу після першого етапу відбору. Та якраз встигла завершити реставрацію цього ось залу. От і стала непотрібною. В принципі, як і з часом будь-яка інша.

Але ж не могла Кіріана ось так просто…кхм…прийти до нього? Не після всього, що між нами було. Хоча, про що це я? Між нами то нічого й не було. Принаймні явно не в тому світлі, що мені здається. Ну подарував я їй артефакт, що був прив’язаний до мене і на тому все. А міг же… Стільки можливостей було й все спустив. Особливо в саду… Ніби доля сама натякала, що скільки вже можна тягнути.

Ось Сканіл і скористався. Як і кілька років тому з Ільзою, яка зрадила за кілька днів до запланованої пропозиції руки та серця. Дивно, як часто історія повторюється, а ми навіть нічого не робимо, щоб запобігти цьому. Невже сам винен? Знову?

Поглянув на Кіріану, що вже про щось розмовляла зі своєю подругою. Сканіл ніби відійшов поговорити з кимось із прислуги і я знову міг помилуватися золотоволоскою. Злегка закручені локони трішки вибилися з зачіски та прикривали обличчя красуні. Навіть не знав чи на краще це було. Можливо її очі трішки й були закритими, але волосся чітко підкреслювало пухкі вуста, злегка підфарбовані з нагоди балу. А ще вони виділяли гарненький носик, що любив лізти не в своїй справи.

І ця сукня… То ось що за подарунок. Навіть не одразу збагнув, що вбрання могло бути створеним лише для правителя або за його особистим замовленням. Особливо в таких кольорах й з таких коштовних матеріалів. Ну що ж, це дуже навіть було схоже на братика.

– Ну як тобі? Думав зроблять щось більш відкрите, а вони в своєму репертуарі…– Сканіл відверто насміхався наді мною, прослідкувавши за моїм поглядом.

– Я ж тебе попереджав…– прошепотів, не бажаючи влаштовувати сцен при всіх присутніх.

– Братику, скажу тобі чесно, мені взагалі байдуже на всі твої сюсі-пусі. Уявляєш, вона мені також подобається, – ох цей вже огидний оскал на його обличчі. Завжди псував його не таку вже й паршиву пику.

– Суто через те, що я перший звернув на неї увагу, – це він вперше зміг настільки зачепити мене. Навіть та ж історія з Ільзою не настільки виводила мене з себе, змушуючи забувати про те, де я і хто взагалі такий.

– Це ролі не грає. Повторюсь, вона перша, хто мені дійсно сподобався і я зроблю все, щоб вона стала моєю, – о так, суто через цю причину. Одна ж бо її присутність поруч з ним, немов виносила лиш позитивні братові якості назовні й це помічали всі. Он навіть кілька графів підходили до нього потиснути руку, чого ніколи не бувало раніше.

– Справді, і що ж це? – хмикнув, поглянувши на братика.

– Я б сказав, що мені й старатися не потрібно – допоможу їй у відборі та й по всьому. Але тут потрібно ще дещо – невеличкий елементик несподіванки й крихітна зміна загального порядку. Не впевнений, що це взагалі потрібно, проте краще використати найвигідніше для мене. Адже сам бачиш, як вона дивиться на мене. Сказав би, що ми на рівних братику, але боюся, що це далеко не так. Я вже давненько тебе випереджаю, – посміхнувся Сканіл, зловивши посмішку Кіріани.

І не встигнув зрозуміти, що взагалі сталося, але минула секунда й кузен вже летів на інший кінець зали, збиваючи кількох графів з дружинами. А я просто стояв і дивився, як той падає. Немов у сповільненні спостерігав, як Кіріана з усіх сил мчить до Сканіла, кидаючи на мене погляд сповнений нерозуміння та…невже зневаги?  Та й не тільки вона так дивилася на мене. Здавалося, за кілька секунд всі встигли полюбити мого чудесного братика. Хоча я був упевнений, що нічогісінько не зробив. Хоч би однісіньке заклинаннячко, але ж ні – в такому натовпі й без свого чарівного артефакта на грудях навіть не збирався чаклувати. А гарно ж все Сканіл підлаштував… Тільки так він і міг заслужити чиюсь повагу та любов – падаючи, ламаючи, руйнуючи.

Але зараз я вже нічого не міг вдіяти й знову перехилити терези прихильності на свій бік. Краще було зникнути, тож щоб нікого не дратувати своєю присутністю, розвернувся й пішов геть із зали. Подалі взагалі від усього цього. Все одно мені нічого було там робити – для розмов з графами мав кілька днів прийомів і за необхідності не лінувався приїхати сам, а танці… Навіть не збирався вчитися цьому нікудишньому мистецтву.