Розділ 12. Кіріана

Швиденько йдучи лабіринтом після…кхм…інциденту, мимоволі вловила темну тінь, що швиденько майнула кудись у бічний прохід. А хто я така, щоб не перевірити підозри? Все ж часу трішки та й залишалося. І не якщо, а коли я заблукаю, то магія стане в нагоді. Зранку ж все вийшло, тож тут також чари не мали підвести.

Але не встигла я ступити за перший поворот, як опинилася віч на віч ні з ким іншим, як Сканілом. Він не чекав мене побачити, тож був розгубленим не менше, ніж я. А жовті очиці принца так і бігали, то по моєму обличчю, м’яко спускаючись на вуста, то вже десь до ніг, то знову повертаючись до губ. Здавалося, той хотів щось промовити, але я застала його трішки зненацька. Все ж не часто дівчата біжать за переслідувачами. Або ж він взагалі тут просто прогулювався…

– Щоб такого більше не було, – врешті промовив той, підтверджуючи мої побоювання і галантно простягнув мені руку. – Давайте вас проведу, щоб часом не заблукали знову. А то ці лабіринти не такі вже й безпечні, як всім здається. Вийти вдасться, але існує ймовірність, що без магії.

– Дякую, Ваша Величносте, – вперше перебуваючи в замку звернулася так до когось. Настільки була спантеличена, що не могла навіть нічого більше сказати. 

– Ваша Величність – це мій батько. Прошу, називайте мене Сканіл, – посміхнувся той, а мені радше хотілося відвернутися від цієї посмішки.

Не скажу, що Сканіл взагалі був якимось гидким-прегидким, але в порівнянні з Еларісом… Ну не вистачало принцу якоїсь мужності, втіленням якої був його брат. Та й зовнішньо Еларіс далеко випереджав Сканіла мало не у всьому. Проте все ж останній вразив мене. Здавалося, він бачив всі нещодавні події на власні очі, але й словом не прохопився, дивуючи мене своїми багатими знаннями про сад та його особливості. Настільки заслухалася, що навіть не помітила, коли ми взагалі вийшли на галявину зі столиками та зграйками претенденток. Жодна не відводила від нас погляду. І якщо Амелія просто була здивована, то всі інші люто поїдали мене одними лиш своїми очима.

Але це мене геть не зачіпало. Я вже давно підготувалася до того, що таке ось і є життя в замку. Проте лиш якщо мова йде про дівчат. Адже серед них був Еларіс, а в його погляді було якесь незрозуміле розчарування та навіть біль. І було б чого – прогулянка зі Сканілом була найбільш незначною подією за весь сьогоднішній день. Особливо якщо пригадати про наш «інцидент».

Тож хай би краще не показував свої щенячі чи то лев’ячі засмучені очі й починав вже цей перший етап відбору. Нетерпілося дізнатися чи судилося ще хоч трішки побути в замку, чи варто його покидати. Чесно кажучи, ліпше було б залишитися, але перші крочки в опануванні моєї магії вже були зроблені. Звісно, все було б значно швидше з Еларісом, але я й сама можу впоратися.

– Ваші величності, одре, – ідре Фронляйн вийшла перед усіма, змушуючи кожного замовкнути та почала вступну промову. – Раді вітати вас на першому етапі відбору. Його пройдуть далеко не всі, а ті, хто залишаться, матимуть змогу боротися далі та здобудуть трішки вищі привілеї. Наперед прошу обійтися без надмірного вияву емоцій. Якщо ви не поважаєте мене та їх величностей, то й до вас особливого ставлення не чекайте. Я попередила…

Ідре Фронляйн все розповідала й розповідала, а я не могла ніяк зосередитися на її словах. Якщо раніше від мене не відводив погляду лише Еларіс, то зараз і Сканіл немов залип на мені. Лиш тонка рисочка його губ час від часу вказувала, що він уважно слухає, що відбувається навколо. Єдине ж що досі вловлювала я – це тихенькі смішки дівчат та захоплені перешіптування про принців.

– Ну що ж, час починати відбір! – урочисто промовила ідре Фронляйн і сад заполонили звуки оплесків. Найгучніші з боку принців. Мабуть, всім також набридли всі ці правила так само, як і мені. – Прошу претенденток по черзі підійти до столиків та обрати той артефакт, який вам найбільше до душі.

Першою пішла дівчина у рубіновій сукні. Її чорне волосся ніжними локонами спадало на оголену спину та навіть не поворухнулося від жодного плавного руху красуні. Вона почала ходити між столиками, відверто кривлячись, дивлячись на предмети, що там лежали. Але раптом претендентка в дружини завмерла та руки дівчини потягнулися за красивою золотистою каблучкою з вигравіюваним на ній листочком. Здавалося, наче це був прямий натяк з її боку. Хоча не вона ж її туди поклала...

Наступною пішла Амелія, що довгенько ходила колами навколо столиків. Її блакитна пишна сукня створювала ілюзію, що то ходить не моя подруга, а якась прекрасна хмаринка. Хоч такого захвату не поділяли інші претендентки, яким нетерпілося взяти свою прикрасу. Але ось і вона обрала, поспішивши до мене з красивою витіюватою камелією у вигляді гарненької невеличкої срібної туфельки, що дуже красиво поєднувалася з сукнею.

Ну а далі ми просто перешіптувалися з подругою, дивлячись як зі столика зникає все більше й більше дуже красивих прикрас. Навіть якби й вони не були артефактами і хтось пішов, їй на згадку все одно залишилася б якась гарненька річ. І це була чудова задумка. Дівчата почуватимуться не так гірко, що їх плани зіпсовані.

– Кіро, твоя черга, – шепнула Амелія, коли залишилося ще кілька претенденток, які ніяк не могли зібратися з духом та вирушити до столиків. Ну або ж підійти ближче до принців, що стояли за ними. Але мене подібне вже точно не мало злякати.

Швиденько підійшла до столиків та почала уважно розглядати, що ж там залишилося. Але мене геть нічого не приваблювало. Настільки, що більше хотілося дивитися на столики, ніж на прикраси, гідні королев.

Тому поволі розвернулася та вже було збиралася піти, коли мене спинив дещо насторожений голос Еларіса.

– Нічого не хочете обрати?

– А столик можна? – посміхнулася до принца, прошепотівши. Проте той, мабуть, всерйоз вирішив обміркувати мої слова.

– Боюся, що ні, – а от Сканілу мій жарт сподобався! – Але це обов’язкова умова. Щоб потрапити до наступного етапу відбору, у вас має бути якийсь артефакт.