Розділ 11. Кіріана

Відколи отримала від Еларіса подарунки, ніяк не могла заспокоїтися. Думала, що не схожа на всіх тих зазнайкуватих ідре, а сама… Ще з вечора нетерпілося приміряти нову сукенку та покрасуватися перед тими вертихвістками. Але дурнувате правило п’ятої години, що досі діяло у замку, спиняло мене. Ще б пак – всі ж такі правильні леді й ніде їх не зустрінеш о такій пізній порі.

Хіба що Амелія до мене прокрадеться, але вона вже зазирала поглянути на цю всю красу. Тож не було кого дивувати. Та й не могла навіть пустити плітку, що це подаруночок Еларіса. По-перше, вони ще його самого не бачили. Я про подарунок, звісно, бо на такого завидного можливого кандидата в наречені точно заглядалася як мінімум половина претенденток. А по-друге, не хочеться підставляти ні його, ні себе. Все ж отримати в цьому королівстві щось за просто так – це щось на грані нереального.

Ось і крутилася всю ніч в ліжку, подумки приміряючи бірюзову красу з золотистим мереживом. Хотіла її вдягнути зранку на перше випробування. Дещо простенька вона була, звісно, але то лиш для балу. А для виконання якихось завдань, коли можливо навіть доведеться побігати (хто їх там знає), якраз підійде. Та й виглядатиму дійсно достойною конкуренткою, на рівні з найвишуканішими паняночками.

Звісно, вже встигла насолодитися цими відчуттями під час того як була під впливом ілюзії, але все ж хотілося, щоб це все відбувалося по-справжньому. Коли дівчата не будуть спершу від тебе відвертатися зі скривленими пичками, а мимоволі порівнюватимуть себе зі мною. Бо, повірте мені, немає нічого гіршого. Якщо леді починає порівнювати себе з кимось, значить вже не вірить в себе й перші кроки успішно зроблено.

Тож із першими променями сонця я вже підхопилася з ліжка аби готуватися. Завдяки своїй магії вдалося створити досить освітлення, тож не боялася перечепитися за щось і зарити носом в підлогу. Останнє, до речі, траплялося достатньо часто, щоб мені заради уникнення цього захотілося почаклувати.

Звісно, не подумайте. Магію я контролювала ще нічого собі. Але то лиш в стані страху, коли боялася за власну безпеку. Ну або ж коли хтось настільки розізлив, що не могла втриматися. Таке було лише раз і я цим не пишалася, але все ж знала, на що взагалі здатна.

А от без додаткових емоцій і адреналіну раніше почувалася дійсно ніким. Не те що після отримання тієї чарівної книги. Адже тепер я знала, що шукаючи джерело магії в собі й намагаючись почаклувати – зможу зробити лиш мінімум. Але от коли малюватиму заклинання руками, в уяві повністю відтворюючи довершену картинку, все вдасться без найменших проблем.

Навіть тепер, вдягнувши сукню та накинувши легкий плащ, я зробила кілька пасів руками, чітко окреслюючи грані заклинання й легким помахом руки накинула їх на себе. Секунда й на моїй голові вже не заплутана копиця волосся, а ніжна зачіска. Не така височенна як у деяких претенденток на серце принца, але все ж дуже красива. А локон, що випадав із зачіски та лагідно лоскотав вушко ще й неабияк піднімав настрій.

Єдина проблемка, що досі залишалася – це час випробування. Воно мало відбутися за дві годинки, а я вже була повністю зібрана й не могла більше всидіти в своїх покоях. Так і хотілося вибігти на вулицю й потанцювати трішки. Але зараз якраз була така година, коли діяло обмеження на відвідування саду. Хоча коли це мене взагалі спиняло? Тому… Швиденько окреслила чітку арочку заклинання порталу, яке мені вже вдавалося у бібліотеці та дещо невпевнено ступила в сяюче коло.

І о диво, це таки був сад. Не менш красивий, ніж завжди. Такий же безпечний і абсолютно безлюдний. Навіть охорони ніде не було, яку зустрічала раніше всюди.

І от що тут могло лякати й робити це місце таким небезпечним? Можливо, це красиве дерево? Чи може ця пахуча квітка? Або…це що, справжній лев?! Мимоволі злегка позадкувала під пильним поглядом звіра. Здавалося, що він вичікував, готуючись завдати удару. Але на кого це він тут мені нападати зібрався? Коли це Кіріана Голдштейн тікала? Ну добре, бувало таке. В бібліотеці трішки запанікувала. Та й після крадіжок не повзти ж мені було.

Або коли це я боялася наймилішого на світі котика? Звісно, цей був трохи грізним, масивним, але його очі… Золотисті з невеличкими смарагдинками… Вони мені так нагадували Еларіса. А хіба цей красунчик коли-небудь взагалі був злим? Адже це він віддав мені ту чарівну арфочку, нічого не попросивши взамін. Та й ще зовсім не знаючи мене, він ніяк не відреагував на інцидент з куркою та дозволив залишитися в замку. Потім ще й ця чарівна сукня у подарунок... То чого маю боятися зараз?

Поволі, щоб не налякати, підходила до звіра. І з кожним кроком колінка починали все менше труситися, а на губах розпливалася все ширша переможна посмішка. Поки, звісно, не перечепилася через маленький кущик квітів, знову порушуючи баланс не в свій бік, бо лева моя поведінка неабияк насторожила. Але я незграбною була по життю, що ж тут поробиш?

Сяк-так таки вдалося підійти до лева. А він був навіть більшим, ніж мені здавалося. Хоча важкий подих, що от-от мав перейти в гарчання, окутував мене теплом. І в цьому теплі не було абсолютно нічого звіриного. Мені в цей момент він нагадував радше дитину, що шукає допомоги в батьківській підтримці та любові.

– Ну чого ти? Заспокойся, все ж добре, – ніжно провела рукою по його морді, навдивовижу близько до гострих ікол. Знала, що той ними нізащо не скористається. – Це ж треба, мало мене не налякав. І треба воно тобі? Знаєш, я ж тебе й покалічити могла…

– Мене, ну звісно, – навіть не помітила, коли припинила погладжувати морду, а замість цього моя рука торкалася вже до легкої щетини на обличчі нікого іншого як Еларіса. Хотіла було поглянути, що ж там сталося з левом і перевірити гіпотезу про те, чи він ним і був, але…– Навіть не думай опускати погляду.

– І не збиралася, – гордовито відвернулася, хоча не змогла довго стояти до нього спиною. Цікавість як не як... Хоч на його могутні плечі подивлюсь...