Розділ 10. Еларіс

– Скільки тобі можна повторювати, що зала бажань – не надто гарна ідея! – не стримувався, бо через цього кузенчика й так вже встиг добряче побігати. Це все організовується тиждень, а він вирішив зробити підготовку за пів дня.

– В тебе є якісь кращі пропозиції? – нарешті здався Сканіл, поглянувши на мене своїми жовтющими очима, що цього дня мали дивний солом’яний відтінок.

– Я б запропонував зал, в якому Кельнія вже понад місяць проводить реставрацію… – м'яко натякнув на його походеньки та що це була не найкраща ідея з його боку – кхм...відволікати архітекторку та дизайнерку в одному обличчі від її роботи.

– Інші пропозиції, – кузенчик одразу ж відсік мої слова.

– Можна провести все в саду. Зараз якраз чудова погода й нічого нам не завадить, – запропонув поки ніби єдиний підходящий варіант для наступного випробування.

– Ну тоді організуй все там швиденько, – Сканіл махнув рукою й пішов у бік покоїв.

– Хіба це все не для тебе? Не думаєш, що цим маєш керувати саме ти? – кинув йому навздогін, наперед знаючи, що марно сподіваюся.

– Зовсім ні. Для цього є такі як ти, – посміхнувся кузенчик і я міцно стиснув зуби. Якби не Артуріо, що просив допомагати брату перед тим як заснути своїм неспокійним сном, і не подумав би. Але доля дійсно знущається наді мною. Ще трішки такого ставлення й Сканіл, попри все, вилетить геть із цього замку.

Вгамувавши магію та внутрішнього звіра, побіг віддавати розпорядження про сад. Ну а вже після цього, власне й виконувати саме завдання – десь роздобути сорок артефактів та схожих на них речей. Так і магію дівчат мали перевірити й рівень їх сил заразом. Відсіятися ж мало претенденток з десять як мінімум, бо саме стільки обманок вже мав на думці. Та на цьому не збирався зупинятися, бо знав, що чим більше піде, тим мені буде потім простіше. А ще й з глашатаями потрібно було домовитися. Коли вони прибудуть в замок, це вже буде справжнісінький хаос, в якому нізащо й нікому не можна було повідомляти про стан здоров’я короля. З нашим народом бунту можна було чекати з будь-якої причини. Навіть через появу мармизи Сканіла у реламних полотнах, що літатимуть королівством вже незабаром. Бо повторюся, його не надто полюбляли за постійні гулянки та тринькання коштів направо й наліво.

Словом, владнав все швидесенько та навіть встиг попередити кількох претенденток. Гарненькі щебетухи виявилися... Забрали увесь той мізерний остаток часу, яким хотів насолодитися в саду на самоті. Але може воно й на краще – все ж не було часу думати про Кіріану та її долю у цьому всьому фарсі.

***День першого випробування***

З самісінького ранку довелося вирушати до міста на пошуки артефактів. Точніше трішки не так – я знав, де їх дістати, але не міг доручити цю справу комусь іншому. Лиш десяток таких артефактів міг дати навіть найбільшому невмійку настільки велику владу, що той зміг би захопити не просто королівство, а цілий світ. І таке мене, відверто кажучи, не влаштовувало. Поки не довіряв нікому аж настільки. Та й одиниці у всьому королівстві здатні були одночасно перебувати у взаємодії зі стількома магічними артефактами. Це вже не кажучи про те, що лише хранителі знали про цю чудодійну силу. Я ж приєднався до їх числа зовсім випадково, проте зараз не про це.

Вбравшись у не найпростіший, але й не найдорожчий камзол та звичайні штани, накинув ще й на голову плащ. Звісно, мені не було чого боятися, коли виїздив у місто, як от братику. Але обережність ніколи не бувала зайвою. Особливо для осіб королівської крові та наближених до правителів та ще й у сезон збору врожаїв. Надто вже народ вразливий у цю пору року.

Проте все сталося зовсім не так, як гадав. Адже не встигнув ще переїхати на своєму улюбленому конику міст, як в грудях щось защеміло. Списав на те, що не встиг нормально поснідати, перехопивши трішки досить давньої їжі й поїхав далі. Але звісно, що встиг добряче про це пошкодувати.

Чому ж? О, то була цікава історія, хоча краще розповім про все по порядку.

Тож, не встиг я приїхати до міста, як вже магія почала вередувати. Буває, подумав я та поїхав прямісінько на ринок за обманками. Красиві такі знайшов. Якби був на місці претенденток сам би собі щось обрав з цього, а не магічного. Хоч і артефакти не поступалися своєю красою. У будь-якому разі, будуть у дівчат красиві прикраси, незважаючи на те, вилетять вони з відбору чи ні.

Йшов далі, бо ще й справжні артефакти забрати було потрібно. Але на ринку випадково підпалив чийогось плаща. Поки намагався тихенько втекти звідти, зачепився за ятку з ароматними овочами й розкидав все довкола. І цього разу так просто не вдалося відвертітися – продавець одразу затіяв бійку, активувавши антимагічне поле так швидко, що я не встиг і пискнути. 

На щастя, на відміну від Сканіла, мені доповодилося багато чого в своєму житті вигризати мало не буквально, тож і бойовими мистецтвами володів на славу. Кілька вправних вивертів, мій улюблений трюк з плащем і купець вже лежав поверх своєї ятки зі зв'язаними руками за допомогою того ж предмету гардеробу. Розумів, якщо той буде метикуватий, то пориється в кишенях й знайде значно більше, ніж зміг би вторгувати.

І хоч поле поки діяло, даючи змогу видихнути з полегшенням, це було не надовго. Чим довше я був у місті, тим гірше мені ставало. І якщо спершу спокійнісінько міг залишатися у власній подобі, то з кожнісінькою хвилиною це було все важче й важче. Вже з останніх сил стримуючись, схопив артефакти, запечатавши їх у такий собі нашийник, що носив на всі випадки життя та погнав подалі з міста. Перевтілювався у лева вже на ходу, спершу викликаючи цікавість перехожих одре до голих частин тіла, а тоді вже й повноцінний страх. Все ж перед ними був ніхто інший як його величність лев.

Хоч все ще залишався собою у новому тілі, тепер гору взяв тваринний інстинкт. Кидався на всіх надто цікавих, гарчав, проте з останніх сил стримував себе. В ці моменти боявся за оточуючих як ніколи раніше, чим робив собі лише ще гірше. Але таки якось доплигав до замку та сховався посеред свого куточка саду й застиг, немов мармурова статуя.