Розділ 9. Кіріана

Ніби віддалялася від зали, а досі не могла позбутися цього неприємного відчуття. Здавалося, ніби хтось невідривно стежить за мною. Хоча це й було не дивно, зважаючи на моє пречудове вбрання. Але все ж ніби дух спирало, а ноги так і норовили зашпортнутись за найменшенький виступ кам’янистої підлоги.

Ох, скільки ж заздрісних поглядів дівчат встигла зловити за однісінький вечір. І ні тобі одна з дівчат не підійшла хоча б представитися та дізнатися, хто ж я така й що тут забула. Хоча й мали типу одну мету, але навіть таке відлюдько, як я, розуміла, що не всі прийшли сюди відшукати своє справжнє кохання. Ба більше  – практично кожна претендентка в майбутні дружини короля шукала тільки одного  – влади. І це читалося чи не на кожнісінькому обличчі.

Сподіваюся, звісно, що це мені лише здалося й окрім нас з Амелією ще залишилися нормальні претендентки. Але навіть мій небагатий досвід підказував, що не потрібно шукати в людях найкраще. Ну або принаймні беззастережно комусь довіряти. Особливо у замку.

Тільки Амелія й була винятком, але то суто по старій дружбі. Знала, що подруга належить до числа найдобродушніших та найщиріших людей на світі. І не тільки на словах. Подруга це частенько доводила в нашому рідному місті, де ми були сусідками й кожнісінького дня забігали одна до одної в гості. Власне, вона мене встигла витягти з незручних і часто небезпечних ситуацій далеко не раз. І ось знову допомагає, коли я навіть нічого не можу зробити натомість. Несправедливо якось…

– Кіріано, Кіріано, ти бачила? Ти йому сподобалася! – щебетала Амелія, наздогнавши мене в просторому коридорі, що вів до наших спалень.

– Думаєш? Мені здалося, що це щось типу принципу – якщо я на відборі, то він автоматично має звертати увагу. Типу допомагати претендентці у наречені його брата з проблемами й все таке… – почала перелічувати, здавалося б, очевидне.

– Про що ти говориш? Він щось зробив? – карі оченятка Амелії забігали, вишукуючи відповіді на питання, поки ті ще не пролунали.

– Ну поки лише пообіцяв. Незабаром побачимо, чи дотримає свого слова, – загадково промовила, не розкриваючи всіх своїх карт. Не хотіла випереджати події, бо якщо зарано радіти, то як правило, це буде даремно.

– Коли ти встигла познайомитися з принцом? – подруга аж підскакувала від цікавості.

– Та ще першого дня. Ти ж також його бачила, – мимоволі в спогадах перенеслася до того дня, коли прибігла до замку. А пухнастика, до речі, я потім так і не зустріла. Так жаль...

– Тобто бачила? Коли це? – невже зустріч з принцом взагалі так легко забути?

– Ну біля замку. Я тоді ще за звичкою поцупила в нього артефакт. А коли в бібліотеці були, він його побачив і… – не встигла договорити, бо подруга нічого не могла зрозуміти. Забагто всього напевно, але ж якщо вже понесло, то...

– Про кого ти говориш? – перебила Амелія, все ще здивовано позиркуючи то на мене, то перевіряючи чи нас ніхто не підслуховує.

– Та про Еларіса, – промимрила, а потім аж спинилася. – А ти про кого?

– Та Сканіла. Кого ж ще? Я ж не думала, що претендентка на трон вже за братом майбутнього нареченого бігати почне.

– Та який майбутній наречений?! – мало не крикнула, а мій голос дивно скрипнув на останньому слові.

– Хм…А навіщо ти тоді взагалі сюди прийшла? – от ніби не говорили з нею взагалі до цього... Прекрасно ж знає, що я тут заради своєї магії.

– Можна подумати, що твоя причина краща, – буркнула, поглядуючи на знайомі стіни. Мої покої були вже дуже близько.

– Ну принаймні я не бігаю показово за братом нареченого, – по-дитячому надулася Амелія, схрестивши руки на грудях.

– Це швидше він за мною бігає, а не я за ним, – поспішила виправдатися, хоча було б чого.

– Так-так, звісно, – сухо кивнула подруга. Образилася чи що?

– Та я серйозно. Не я ж до бібліотеки його потягнула…– ось тут образа одразу ж зникла, а на її місці з'явилася цікавість.

– А що там було в цій бібліотеці, що всі розмови ведуть тільки до неї? – Амелія таки не стрималася, перегороджуючи мені дорогу.

– Нічого особливого. Просто…– замріялася, пригадуючи, як він мене знову спіймав. І ті відчуття в його обіймах…

– Ой, вже бачу це нічого особливого, – пирхнула подруга. – Невже закохалася?

– Та що ти таке кажеш? Щоб я закохалася… – аж пересмикнуло від однієї такої думки. – В мене ж магія досі не під контролем. Та й з батьками треба налагодити стосунки. Куди мені там зараз думати про серйозні відносини...

– Кіро, всі ми люди, – обережно взяла мене за руку Амелія, зазираючи в мої очі своїм, як завжди, чуйним та добрим поглядом.

– Знаю, але…– навіть не знала, що зараз відчувала більше – смуток, тугу...чи злість на саму себе за те, що виявилася такою безсилою. – Дай мені трішки побути самій.

– Як скажеш, – знехотя відпустила мою руку. – В разі чого звертайся хоч будь-коли.

– Знаю, дякую, – злегка посміхнулася, поки моє обличчя знову не накрила туга.

Обережно зачинила двері, що останнім часом чомусь дуже сильно грюкали навіть від найменшого поштовху та пройшла вглиб до своїх покоїв. Кімната, оформлена в лавандовому відтінку, віддалено нагадувала мені дім. Наші краї вже багато років славилися цими пахучими рослинами, по які приїздили з усіх усюд. Так жаль, що я змушена була покинути наше рідне місто... Але між вибором втратити дім самій чи забрати його в інших – обрала перший варіант. Нехай краще болить лише мені, ніж всі дізнаються, яке воно життя вічного мандрівника.

Хотіла просто плюхнутися на ліжко та трішки посумувати, може навіть пустити самотню сльозу. Все ж це досить кориснодля здоров'я. Бо складалося таке відчуття, що якщо триматиму це все в собі ще хоч трішки, то розклеюся вже конкретно так. Але замість цього тугу, біль та розчарування як рукою зняло, бо банально не було куди падати. По ліжку на всю довжину були розкладені сукні на будь-який смак. Ще й якраз такого типу та відтінків, як я обожннювала. Трішки бузкового, трішки персика, трішки національних золотистих кольорів із бірюзою. Аж очі розбігалися. І вперше за останній час мені так кортіло приміряти якусь сукню з вбудованим у неї тісним корсетом. Краса вимагає жертв, як то кажуть. І заради таких красуньок я дійсно готова була на них піти.