Розділ 8. Еларіс

За шаленою метушнею в палаці навіть не встигав помічати, як минає час. Здавалося, ніби нічого й не змінюється. Артуріо досі витав між двома світами, всіма силами борючись, щоб вийти з цього стану. Ну а я, як і раніше, нічого не міг зробити. Залишалося хіба лише чекати, але був геть непевним, що час на його боці. Потрібно було якесь чудодійне рішення, якого годі було й шукати.

Щоб похмурі думки не надокучали, все більше занурювався у справи. В королівстві почалися сезони врожаїв, тож подбати було про що. Особливо зважаючи на те, що в разі нестачі потрібно було відновити зв'язки з сусідніми державами, а вони в нас були не найкращі. Та й купці не сиділи на місці – вже вервечкою кожнісінького ранку вишиковувалися під замком, очікуючи на прийом у самого короля. Майже нікому було невідомо, що Артуріо не при тямі вже довгий час, але на щастя, всіх влаштовувало й моє товариство для вирішення якихось питань.

Але якщо чесно, то навіть вислуховування про те, чия свиня перемогла та хто, кому й скільки винен – не набридало. Мені подобалося дійсно допомагати людям і якщо серед сотні історій була хоч одна гідна уваги, то це зовсім не біда. Навіть було досить потішно, коли двоє купців, що сперечалися за серйозну ділянку, побилися прямісінько переді мною. Довелося власноруч рознімати, кинувши їх в кілька порталів. На щастя, ті швидко заспокоїлися, бо не хотілося ні перед ким поставати у поганому світлі. Так-так, навіть якщо це була саме їх вина.

Проте за всіма справами я мало не забув про головне – Кіріану. Ой, стоп, відбір. Яка ще Кіріана? Чому ця світловолоса чарівниця з магією рун досі не покидає моєї голови? Як така звичайна сіренька мишка у зовсім невибагливому простенькому вбранні змогла посісти всі сходинки в моєму серці?

До речі, про це. Варто було б їй допомогти. Бовдур, сам не зрозумів, що без речей вона сюди дісталася не з власної волі. І це ще їй пощастило, що подруга тут була та ще виявилася таким чарівним ангеликом. Але якби не вона, то що? Ходила б у тій простесенькій сукні, поки не позаношувала б її до дірочок? А потім?

– Ідре Фронляйн, у мене тут до вас є невеличке таке проханнячко, – посміхався на всі тридцять два, найщирішою посмішкою з усіх можливих. Як для чоловіка й так занадто часто звертався з проханням пошити якусь сукню. Ще подумає, що я потайки перевдягаюся в жіноче й дефілюю у дзеркальній залі. Мені тільки цього й бракувало.

– Ну що вже там знову? – промовила нянечка й ким там вона ще не є. За це її й любили та давали більше повноважень від дозволених.

– Накажете пошити для мене з десяток суконь? Щоб було і щось досить буденне, і щось достойне королеви, – ідре Фронляйн так поглянула на мене, що не зміг промовчати. – Та не для мене це все. Точніше, не зовсім. То накажете пошити й принесете до моїх покоїв?

– Не для себе, не для себе…– промимрила вона, явно не вірячи моїм словам.

– Ідре Фронляйн, – з докором та проханням в очах поглянув на свою няню, що хоч і була буркотливою, але люблячою. Хоча то так, суто для своїх.

– Ну добре, – врешті промовила вона, кивнувши.

– І підготуєте ще все, що взагалі може знадобитися леді на місяць перебування у замку? – спинив нянечку, злегка обійнявши її за плечі.

– Добре вже, – посміхнулася ідре Фронляйн. – А це хтось до нас має приїхати? Ви вже також вирішили підшукати собі наречену?

– Не говоріть дурниць. Я собі поки точно нікого не шукаю. Але якщо зустріну таку, то ви точно дізнаєтеся однією з перших, – ще раз обійнявши жінку, поспішив далі по своїх справах.

Лиш під вечір до мене дійшло, що відбір так нікуди й не просувається. Мало того – претендентки геть знахабніли та почали загравати зі мною. Хоча якщо подумати, то видно, що братик не дуже то вже й шукає собі гідну партію. Навіть неозброєним оком це зрозумієш, якщо побачиш Сканіла з Кельнією, як ті одне від одного не відлипають десь у саду. Як мінімум п’ять претенденток їх бачило точно й був впевнений – що до наступного ранку знали вже майже всі.

Добре, що хоч знали лиш в палаці. Бо не надто солодко слухати освистування підданих у свій бік. Особливо зважаючи на те, що я тут практично ні при чому. І хоч користуюся повагою у громадян нашого королівства, все ж є й такі, що люблять звинуватити ні за що. 

– Братику, а коли ти збираєшся розпочинати відбір? – підійшов до Сканіла в ті рідкісні миті, коли той був без своєї вірної супутниці, яка повинна була займатися не ним, а тією ж залою.

– А що, кудись поспішаєш? – єхидно промовив той, не припиняючи йти до своїх покоїв.

– Я ні, а от претендентки так. Чув плітки, що як мінімум двоє дівчат вже знайшли собі кавалерів. Хочеш, щоб це продовжувалося й надалі? – уважно вивчав якнайменші зміни на обличчі, але тих банально не було. 

– Серйозно? І відколи це ти слухаєш місцеві плітки? Хіба не сам мене вчив, що вони лише псують життя. Ти ж так натхненно розповідав, що пліткують лише ті, хто не може нічого в цьому світі, а ми з тобою цілковиті протилежності цьому, – спинився Сканіл, поглянувши мені прямісінько в очі.

– Якраз це варто було почути. Бо може бути досить неприємно, якщо законно народжений спадкоємець корони виявиться не твоєю дитиною, – не злякався його погляду. Та й чого б це? То його прерогатива. 

– Це ти на свою кандидатуру у татусі натякаєш? – аж посміхнуло від його дурнуватого припущення.

– Та навіть якби й свою. Все одно ти безпосередньо не провів першого етапу відбору. А він єдиний може це унеможливити. Тоді клятва одразу дасть про себе знати й спотворена прокляттям дівчина поїде додому, – пояснив братику головні ази.

– Це зовсім не смішно, братику, – серйозно промовив Сканіл.

– Та я що? Просто вирішив допомогти кузену та й по всьому, – посміхнувся ще й наостанок та помахавши рукою подався до своїх покоїв.

Наступного ж ранку мені повідомили новини, які так хотілося почути вже давно. Вступна частина відбору мала бути вже цього дня, а перший етап – наступного. Братиком все ж надто легко було маніпулювати.