Розділ 7. Кіріана

Нарешті цей час настав – нас всіх врешті-решт зібрали, щоб оголосити про, о диво, перший етап відбору наречених. Ідре Фронляйн забігала до кожної з сорока чарівних претенденток, оголошуючи цю славнозвісну новину. Мене ж, дещо очікувано, повідомила про все Амелія, що зайшла до моїх покоїв на півдорозі до зали за двадцять хвилин до дійства. Словом, не дивуйтесь, що я виглядала найгірше.

Ще на підході бачила розмаїття кольорів та коштовностей, якими було всипане все і вся. Ще й такі зачіски поробили дівчатам, що я то заздрила, то співчувала, як їхні тендітні шиї взагалі таке витримують. Але що робила найчастіше – то це позиркувала вниз на свою болотяну сукню та запилюжені туфельки, що колись були ще чорного кольору, а зараз стали впевненого темно-сірого. Можливо й не надто, але все ж гірко було на душі, що якби не Амелія, то навіть не знала б нічого.

Але амулет, на диво, мене розумів. Гордо красуючись на моїй шиї, він потай від усіх неабияк підтримував мене. Немов обіймав, так схоже до того, як це робив Еларіс, щоразу рятуючи мене від падіння. Це дивовижне тепло ще й окутувало мене якоюсь невидимою стіною від усіх презирливих поглядів «паняночок», створюючи якусь чудотворну ілюзію. Ну як бо пояснити той факт, що замість зневаги в очах дівчат почала раптом читати лиш щирий захват. Хоча частіше все ж неабияку заздрість, яку не могли приховати навіть віяла, якими дівчата настільки розмахалися, що створили повноцінний протяг.

– Кіріано, коли ти встигла перевдягнутися? – здивовано промовила Амелія, оббігаючи по колу навколо мене. На її обличчі та навіть у погляді читалися зачудування й гордість, що виражалися також у сліпучій посмішці подруги.

– Я не…– промовила, знову опускаючи погляд на свою нікчемну болотяну сукню та ті ж запилюжені до неможливого стану черевики.

 – Поглянь, – подруга потягнула мене до дзеркальної стіни, прямо підштовхуючи до неї.

Але о диво – я там не бачила себе. Швидше якусь незнайомку у абсолютно нехарактерному мені вбранні. Сукня, кольору правлячої монархії, що аж переливалася золотом. Висока зачіска, підтримувана шпильками та цікавенькими аксесуарами, яких ніколи й не бачила. А черевички…це були справжнісінькі дрібнюсінькі балетки з малесенькими, але дуже елегантними шпильками та емблемками корони. Проте використання таких аксесуарів хіба не заборонене для осіб не королівської крові?

– Можете не дякувати, – промовив Еларіс, що нізвідки матеріалізувався по праву руку від мене. Там, де стояла Амелія, від якої і слід прохолов.

– І не збиралася. Все одно це лиш ілюзія…– фиркнула, хоч мені дійсно сподобався мій новий вигляд і Еларіс це прекрасно бачив по моїй задоволеній пичці. Як би не хотіла, не могла прибрати цей вираз з власного обличчя.

– Ну пробач, у нас чудові кравчині, але не настільки швидкі, як тобі того хочеться. Проте після цього дійства, сукні вже чекатимуть у твоїх покоях, – посміхнувся Еларіс, відкланявшись та покрокувавши прямісінько до підвищення, де вже стояв королівський трон.

Стояла, слухаючи, що ж там белькоче ідре Фронляйн, хоч нічого й не чула. Все картала себе за те, що не подякувала. Все ж він пробачив мою крадіжку, зробив подарунок та навіть влаштував все так, що його затримка була навіть на краще. Ніяк же не готувалася, а всі досі з захватом позирали на мене. Я ж просто корчила таку сумненьку пичку, ніби досі стою в сукні, яку взяла немов зі смітника.

Але раптом двері розчинилися й не досить впевненим кроком до трону почав наближатися якийсь чоловік. Його обличчя здавалося досить схожим на Еларісове, але на відміну від нього, в цьому читалися якісь більш грубі риси. Загострий ніс, надто худорляве обличчя та тіло, якесь майже безформне волосся, що хвильками спадало до плечей та губи, що більше були схожі на одну тонесеньку смужечку. Ще й ці очі... Жовті, немов яка отруйна квітка, на яку й не хочеться дивитися зайвий раз.

– Це хто взагалі? – не стрималася та схилилася до Амелії, яку нещодавно таки знайшла в досить великому натовпі. Понабігало ж цих перетенденток...

– Ти що? – штовхнула мене подруга, але так легенько, що я навіть не поворухнулася. – Це ж спаєкоємець престолу. А відбір якраз для того, щоб знайти йому дружину.

– Серйозно? Я думала Еларіс і є той самий спадкоємець, – здивовано промовила, дивлячись, як той прицик поважно сідає на трон, а мій новий знайомий стає по його правий бік. – Він же всюди бігає. Всі його так поважають.

– Давно ти в місті була? Люди вже кілька років як пліткують, кому дістанеться влада. Обоє спадкоємців майже одного віку. Подейкують, що Еларіс старший, але все ж Сканіл – єдиний законний син правлячого короля, – знову зашепотіла Амелія прямісінько мені на вухо.

– А Еларіс тоді хто? – здивовано поглянула на подругу я, привертаючи абсолютно не бажану увагу від ідре Фронляйн.

– Ось тут, до речі, дуже цікаво. Подейкують, що в них один батько, але лише Артуріо знає правду, – посміхнулася Амелія, що страх як любила чужі таємниці.

– Як це взагалі можливо? – все не могла зрозуміти. Адже хіба у короля не було брата? Навіть якщо зробити найсміливіші припущення, слова подруги здавалися неможливими.

– Та в замку й не таке буває. Що тільки ці королі не роблять, коли влада вдаряє їм в голову, – хитнулася Амелія, вдаючи запаморочення.

– То Еларіс це…– нарешті видавила з себе три слова, але на більше була неспроможна.

– Так-так, це зовсім не племінник, а син короля. Хоча він і сам навряд чи про це здогадується…– загадково поглянула на красунчика, якого чомусь раптом стало так жаль…