Розділ 5. Кіріана

Якби не подруга, почувалася б укоролівському замку вкрай погано. Вже втомилася майже цілими днями сидіти в покоях, виходячи лишень для того, щоб попоїсти. Єдиною відрадою, окрім компанії Амелії, був сад. Але з якогось дива його відвідування було обмежене певними годинами й територією. Взагалі вперше за все своє не таке вже й коротке життя чула про щось подібне. Як правило, королівський сад був найзахищенішим місцем і якщо вихід за межі території замку й був небезпечним для кандидаток у майбутні королеви через якісь там клятви чи щось подібне, то тут вже не було чого боятися. Хіба тіней від дерев чи кущів, коли стемніє, але ж леді не годиться десь тинятися після п’ятої…

Словом, після дуже навіть вільного життя, це було неабияк тяжко. Та й по замку не походиш, бо постійно натрапляєш на якусь невгамовну кандидатку, що тільки й шукає, як би тобі дошкулити. Ну кому які розваги… Але знали б вони, що я раніше за однісіньке кривеньке слово могла влаштувати… Я, звісно, цим не пишаюся, бо натворила чимало біди, але ж яка мені сила дісталася надзвичайна. Хто хоч трішки знав про неї, не наважувався навіть скоса поглянути на мене.

Цікаво, як суперниці відреагують, коли дізнаються що я взагалі можу…

І взагалі, варто було б трішки попрактикуватися. Звісно, я знаю не так вже й багато. Інформації для покращення здібностей також ніде не могла знайти, скільки б не шукала й в бібліотеки яких рівнів не проникала. З часом то вже навіть було більше якоюсь звичкою – в новому місці відвідати чергову скарбницю знань.

До речі, а в замковій я так і не встигла ж бо побувати… Дивно навіть – перша бібліотека, в яку мені відкритий доступ і стільки днів туди навіть не зазирала. Щось мене цей магічний артефакт надто розслабив. Настільки, що й забула – він взагалі не мій і це питання часу, коли його знайдуть.

Видобувши магічну арфочку з ніші в столі, повісила її на ланцюжок, який дістався мені від батьків. Прикраса сіла, наче вони були створені одне для одного й це було так красиво, що хотілося, аби її побачили всі. Проте прекрасно розуміла, що власник забере в мене артефакт, як тільки зрозуміє, що саме я в нього його й поцупила. І щоб цього не сталося, принаймні поки не опаную ази своєї магії, сховала прикрасу за досить закритою блакитною сукнею.

Зізнаюся, взагалі вперше носила таке пишне вбрання. То все Амелія – таки вмовила мене взяти кілька суконь з її мало небезрозмірного гардеробу. Всі ж бо поприїжджали з цілими каретами одягу, а в мене було тільки те, що на мені. Хто б знав, що в замку взагалі нічим, окрім їжі, забезпечувати не збираються, поки не залишиться двадцять претенденток. Такої жадібності ще ніде не бачила. І те, що це королівський замок, взагалі шокувало. Подумаєш, кілька монет на сукню. Скарбниця точно не збідніє, зважаючи на те, що навіть таке відлюдько як я, чуло про численні гуляння, на які витрачалися тисячі монет.

Йшла по вже досить знайомих коридорах до заповітного приміщення бібліотеки, а ноги тільки те й робили, що заплутувалися в численних шарах тканини. А якби ж спробувала припідняти, то довелося б прямо таки хапати всю сукню в оберемок і світити перед іншими квітчастим спіднім. Впевнена, ідре Фронляйн була б тут як тут зі своїм буркотінням про те, що годиться і зовсім не личить робити справжній леді. Тому, щоб не випробовувати її терпіння, просто ступаючи, спершу ногою відкидала сукню далі. Це добряче уповільнювало, але й допомагало не заплутатися та втриматися на ногах.

– Не звикли до таких пишних суконь? – почула насмішкуватий голос позаду. Але й обертатися було непотрібно – вже знала, кому він належить. Чоловіку, який не дав мені впасти у день початку відбору. Ще б пак – такий красунчик і щоб не запам’ятався.

– І як ви вгадали… – продовжила неквапливо йти, так і не обертаючись. Чомусь знала, що він приєднається. Що той, власне, і зробив.

– Чому ж обрали саме її? – з його боку питання може й здавалося логічним, але точно не з мого. Не втрималася від трішки осудливого погляду, подумки зазначаючи в уявному записничку, що очі в нього такі ж чудесні, як мені й запам'яталося.

– Ніби ви не бачили, скільки в мене було речей, коли потрапила до замку, – поглянула прямісінько у цю золотисто-смарагдову красу.

– Могли попросити когось надіслати вам все потрібне,– і знову ж трішки безглузді слова.

Тож я лише промовчала. Не любила розповідати нікому буремну історію свого життя. Особливо тим, про кого практично нічого не знала. Та й навряд ніжні королівські мешканці зрозуміють мене. Тільки скажу, що леді жила сама посеред лісу – обімліють. А тоді ще їх до тями приводь…

Так і йшли поруч мовчки. Чоловік, задумавшись про щось, то посміхався собі під носа, то хмурився. А я просто всю увагу приділяла дурнуватій сукні, до якої все ніяк не могла звикнути. Лиш час від часу й відволікалася на здивовані погляди суперниць. Все ж я йшла коридорами не з останньою людиною в королівстві й це була моя така собі перевага проти них. Але так було байдуже на цих дурненьких дівчат, для яких ніколи нічого важливішого за заміжжя з принцом і не існувало.

Як не дивно, ми обоє прямували саме до бібліотеки. Незнайомець час від часу косився на мене, думаючи, коли ж я розвернуся й піду назад, але ми дійшли аж до самісіньких заповітних дверей, які він переді мною галантно відчинив. Настільки захопилася подоланням кількох сходинок до приміщення, що навіть не помітила краси навколо, а коли відірвалася від сукні, аж охнула. Білосніжне приміщення, з різьбленими стелажами та стелею, на яких була розписана історія всього королівства, зачаровувало.

– Подобається? – чоловік спинився поруч, дивлячись на мене.

– Ніколи не бачила чогось красивішого, – щиро промовила, ходячи між рядами та проводячи рукою по білосніжним поличкам, по вінця заставленими книгами. І хоч би десь тобі був пил чи звисала павутина... Чистесенько, наче в палаті лазарету.

Коли ж захват трішки пройшов, почала таки шукати потрібну мені літературу. Невеличкі таблички з назвами секцій були дуже корисними вказівничками, але навіть вони не могли допомогти мені знайти потрібні книги. Якщо, звісно, такі тут взагалі були. А на це були мої останні сподівання. Бо де ж, як не в королівському замку, було це робити?