Розділ 3. Еларіс

Життя в старовинному королівському замку комусь могло здаватися мукою, іншим – прокляттям, а от мені приносило лише задоволення. Чесно кажучи, ніколи не був тим фанатиком, що з диким завзяттям ганяв по лісу, полюючи на лося, а потім під час якогось балу чи просто трапези з першими обличчями королівства, хвалився своїми здобутками. То все була прерогатива мого кузена Сканіла, який в замку заледве день міг всидіти.

Бачте, королівські справи – це не для нього. Бо кому потрібна та постійна біганина та метушня, нудні перемовини з першими особами королівства, прийоми підданих для вислуховування скарг та пропозицій... На його думку, для всього є спеціальні люди, а він створений просто, щоб дивитися на всіх звисока й забавлятися то на полюваннях, то у власних покоях.

І не дивно, що король трішки недолюблював його. Хоча завжди здавалося, що це в них було взаємно. Все б поставив на те, що Сканіл чекає не дочекається, коли ж його батька переможе дивна хвороба, ліків від якої ніяк не могли знайти. Але Артуріо тримався гідно свого становища й магічного потенціалу. Жаль було, що ніяк не міг йому допомогти. Все ж, той замінив мені батька та навчив, як взяти під контроль своє життя, за що я йому був страшенно вдячний.

Шкода, єдине, що міг і справді зробити – це встежити за тим дурником Сканілом, що постійно шукав проблем на свою голову. Як не в ногу з рушниці сам себе підстрелить, так у люди вибереться. Вже давно повинен був запам’ятати, що за постійні гулянки й полювання його ніхто не полюбить. Результат із замочуванням кузена у глибоченькій діжці гною був цілком очікуваним і досить таки потішним. Добре, що вчасно нагодився стримати його «праведний гнів», бо це була б катастрофа для всього королівства. Вибачаюсь, посміховище, але з наслідками, що могли привести до бунту, який Артуріо був ні до чого. Як, власне, і мені.

Ох, як же в такі моменти хотілося скинути кузена з престолу... Або й взагалі позбутися навіть найменшого сліду, що в королівстві Елькарія колись був такий як Сканіл. Лиш відданість до Артуріо й стримувала мене та змушувала виконувати майже повсякчас дурнуваті забаганки кузена. Бо за ті всі кошти, що виділялися на його розваги, з радістю б розвивав королівство. Звісно, воно в нас було не з найубогіших, але завжди можна було знайти кращий спосіб, аби витратити це все.

Та навіть одного резерву магії нащадка правлячого короля вже вистачило б, щоб творити дива. Але я гадки немав, як той постійно ходив практично з нульовим резервом. Часом навіть найпростіші заклинання не міг втілити в життя, що там говорити вже про те, що справді варте було зусиль і часу. Розумів, що моя магія унікальна, тому досить сильна, але ж і він не остання людина в королівстві…

І як же мені було смішно, коли першим же його наказом було організувати відбір наречених. Аж мало не поперхнувся на званому обіді, коли він ні з того ні з сього, подивившись на апетитну курочку, видав це. І всі високоповажні особини Елькарії миттю побігли виконувати його наказ… Такого підлабузництва ще в житті не бачив. Тільки я й залишився спокійно завершувати свою трапезу. Кухарки замку все ж прекрасно знали свою справу. І явно набагато краще, ніж братик свою.

– Ти недочув, кузене? – єхидно запитав Сканіл, а його очиці від злоби ніби стали ще жовтіші. Вони завжди й були немов підтвердженням, що йому не місце в королівському замку. Істинні королі Елькарії могли з легкістю перетворюватися на левів, а він лиш на домашнього вгодованого котика. Та й то чомусь такого неповорткого, що Сканіл і не користувався цим даром взагалі.

– Та все думаю, навіщо тобі дружина... Захотілося опинитися під чиїмось каблуком? Чи то ти так линяєш від одруження з Кельнією? Ти ж бо ніколи й не хотів мати дружину. Що ж змінилося зараз? – все ж мав запитати. Так цікаво ще ніколи не було, особливо зважаючи на те, що саме братик клявся, що ніколи не обтяжить себе узами шлюбу.

– А це взагалі не твоя справа. Що хочу, те й роблю, – Сканіл ніби спокійно промовив, а в самого погляд забігав кімнатою, все частіше зупиняючись на троні батька. Йому варто було б навчитися краще брехати і тримати себе в руках.

– Серйозно думаєш, що якщо одружишся, то батько передасть тобі владу? – одразу зрозумів, в чому справа. Власне й запитувати не варто було – відповідь вже було прямісінько перед носом.

– Вона в мене вже є, – кузен гордо випнув груди, ніби це змінило б те, що попри коштовний одяг, той виглядав наче манірний служка.

– Та я ж і не сперечаюся. Але не думаю, що Артуріо настільки дурний, щоб дати тобі подібні повноваження добровільно. Хіба що ти щось плануєш…– не хотілося в це вірити, але все ж не можна було виключати подібного розвитку подій.

– Ти на щось натякаєш, кузене? – хитро примружився братик, дзвінко кидаючи прибори на тарілку.

– Навіть якщо й так, то радив би поберегтися. Якщо побачу хоч найменшу загрозу в бік батька – знищу, – спокійно промовив та поклав до рота черговий апетитний шматок.

– Та як ти смієш? Я зараз…– схопився на ноги Сканіл та так і  хапав ротом повітря, не в змозі сказати ані словечка.

– Що? Накажеш мені мовчати чи кинеш в холодну? Не забувай, братику, що ми тут на рівних умовах. В тебе просто трішечки вищий статус, але якщо справа дійде до вибору правителя, впевнений, люди будуть на моєму боці, – незворушно продовжував сидіти на місці. Не вперше й не востаннє у нас з кузеном виникала подібна розмова.

– Це ми ще побачимо. Братику! – злісно прошипів Сканіл та покинув залу, залишивши мене доїдати смачненький обід.

Ох, як же не пощастить його обраниці…