Розділ 2. Кіріана

Знаєте, а я ні про що не шкодувала. Ба більше – настільки легко не почувалася ще ніколи в житті. Адже хіба ж не насолода після життя крадійки опинитися у величезних гостьових апартаментах справжнісінького королівського замку?

Чесно кажучи, знала про те, що він був досить недалеко від мого тимчасового житла, але й на думку не спадало завітати в гості. Все ж виходила в люди переважно для…ем… цікавеньких промислів і серед кращих магів їх робити вкрай важкувато.

Але з легкої руки таки поцупила в того красунчика невеличку дрібничку. Розумієте, рознервувалася трішки, коли опинилася в його міцних обіймах. Ось і спрацював такий собі рефлекс. Але нехай тепер знає, як з'являтися на моєму шляху. Та й хто взагалі тримає такі цінні речі просто в кишені?

Сиділа, роздивлялася красиву прикрасу у вигляді арфи з чимось схожим на руни на краях і посміхалася сама до себе. Ніби й тримала якийсь метал, подібний до золота, але від нього замість холоду йшло легке тепло і не тільки фізичне. Воно немов зігрівало мою самотню душу, даруючи відчуття присутності когось зовсім поруч. Обернулася навіть, але як і до цього, була в нових покоях сама самісінька.

Хоча мені до того було не звикати. Навіть швидше б здивувалася, якби когось принесло до моїх покоїв. Бачте-но, за мірками королівства, поважним пані чи панове не годиться тинятися десь після п’ятої вечора. Проблемка була лиш в тім, що це правило кількасот річної давнини вже було скасоване. Це давно визнали пережитком минулого й абсолютною маячнею. Проте в замку воно залишилося чимось на зразок того, чому потрібно поклонятися.

Принаймні та блондиниста жіночка-організаторка про це так розповідала. Але вона явно перебільшує значення всього навколо. А спершу було навіть прислухалася до її слів, намагаючись ставитися до всього максимально серйозно. В результаті ж потім все одно тільки й чула, що куд-ку-дах, куд-ку-дах. Добре, що встигла до кімнати зайти й там вже пирснула зі сміху. Надто вже ідре Фронляйн мене встигла не злюбити. Ще може якусь свиню підкине, а я тут магом повноцінним хочу стати. І треба воно мені?

Знову почала крутити в руках загадкову прикрасу. Ніби й не ручка, й не зброя. Навіть на прикрасу вже потроху переставало бути схожим. Але від того не менше хотілося просто тримати цю, м’яко кажучи, штуковину поряд. Та й руни ніби підморгували мені, заспокоювали магію, з чим не міг впоратися жоден амулет. А повірте мені, в цьому я таки й знаюся. Адже вгамувати магію мені страх як хотілося, а для цього як ніколи потрібні були знання. Де ж мені було брати останні, якщо донедавна вважала, що володію унікальними чарами? Звісно, не робила себе через це якоюсь особливою, але все ж не мала з ким порадитися чи потренуватися й це чи не найгірше для мага. Бо як можна вважати себе обдарованою, якщо я не контроюю власні сили?

– Кіріано? – почувся приглушений жіночий голос, який я точно колись та й чула.

От що за дурниця? Мені вже голоси маряться. Подумати тільки – перший день, а вже через ту манірну ідре Фронляйн збожеволіла. Не здивуюся, якщо я не перша, кого вона тут довела зі своїми вічними правилами про все на світі.

– Кіріано, ти тут?! – вже голосніше пролунало прямісінько з-за дверей і я поспішила відчинити.

– Хто так взагалі робить? Я думала, що в мене нарешті якесь шосте чуття прокинулося і духів вже чую, а це просто ти, – скорчила трішки злісну гримасу, впускаючи колишню подругу – мініатюрну брюнетку з величезними карими очима. В принципі, можна й просто подругу, бо ніколи навіть не сварилися. Просто я зникла з її життя так само, як і зі всіх родичів та знайомих.

– Вгамуй вже нарешті свою фантазію, – пробурчала Амелія, всідаючись на моє досі застелене ліжко. – Розповідай краще, що ти тут забула й звідки нам така честь. Адже до нас з'явилася сама Кіріана Голдштейн і наскільки я розумію, абсолютно без запрошення.

– А що – не можна? Може я сумувала тут, а ти мене так зустрічаєш, – відвернулася, ніби образилася, а сама крадькома сховала під нішу в стільниці свою сьогоднішню «знахідку».

– Якби дійсно так цінувала нашу дружбу, то перед зникненням хоча б попрощалася чи щось пояснила, а так поїхала й тільки від казначея вдалося дізнатися, що не збираєшся повертатися. Але на тому все, – вмощувалася на моєму ліжку Амелія, красиво розправляючи свою ніжно-фіалкову сукенку з синюшним відтінком, більше схожу на нічну сорочку. Хоча хто знає ту сучасну моду – в місто я вибиралася ой як не часто.

– Ну пробач. Надто все закрутилося. Не кожного дня в тебе зриває дах й ти починаєш атакувати всіх навколо. Хоча ні, стривай, кожного, – плюхнулася на ліжко поруч з Амелією, з якимось полегшенням. Звісно, не через те, що комусь розкрила таємницю. До цього моменту також прекрасно жилося. Але надто вже день був насиченим і розрівняти спину було дуже доречно. Ще й після сьогоднішньої біганини тіло ломило не на жарт.

– Я не знала, – прошепотіла подруга, вражено дивлячись на мене. – Не уявляла, що таке взагалі можливо.

– Ну звісно, твоя магія тебе завжди слухалася. Але ж пам’ятаєш, що мені завжди чомусь навіть найпростіші заклинання давалися надто тяжко? – сама говорила, а руки жестами вимальовували в повітрі всі мої слова. Навіть здалося, що десь промайнула гарненька фігуриста руна, але та швидко зникла. Може так це працює? Хоча...

– Я думала то вікове. Після повноліття у всіх буває ломка магії, – тихо промовила Амелія, а з погляду подруги розуміла, що їй мене жаль.

– Але в мене вона почалася значно раніше, – вирішила ще трішки надавити на подругу.

І нехай знає, бо мені тоді ніхто навіть і не подумав допомогти. Хіба лиш батьки, але безуспішно. Хоча хтозна, ми вже стільки часу не бачилися... Вони почали шукати артефакти та знання, потрібні для розвитку моєї магії та поїхали кудись. Досі не отримала від них жодної вісточки. Але я ж і сама поїхала незадовго після цього, тож може щось та й надходило, але зовсім не туди, де я знаходилася.

– Я не помічала, пробач, – таки подіяло, бо Амелія густо почервоніла, а її очі заблищали так, неначе вона от-от заплаче.