Розділ 1. Кіріана

Втеча завжди була частинкою мого життя. І зовсім не через якийсь там безглуздий страх. Для мене взагалі ніколи не існувало такого поняття. Але любові до оточуючих було забагато, тож тікала від них заради їх же блага. Надто нестабільна магія повсякчас так і норовила вирватися з золотистого замкненого кола. Одна лиш руна могла зламати чиєсь життя і допустити таке… Е ні, я не збиралася.

Але чому ж того дня послухала поклик серця? Навіщо полізла в самісіньку лісову гущавину? А спитайте може щось простіше? Ну бо така вже я людина – не сидиться мені на місці. Власне, частково тому й тікаю. Постійно змінюю місце проживання ще тому, що банально нудно.

А ви там не смійтеся з мене! Самі спробували б проводити місяці в поодинокій хатинці на узліссі. Я хоч і тікаю від усіх, але ж поговорити страх як люблю. Просто роблю це дещо обережно, рідко й як тільки відчуваю щось неладне або щось вичворю (це також як варіант), то одразу на всі чотири сторони.

Але й похвалитися також мушу. Мене ще жодного разу не спіймали. За що? Ну не через банальні розмови точно. Річ в тім, що коли ти живеш сама самісінька, то стає злегка нуднувато. А тоді в хід іде практично все, що лишень спадає на думку. Хоча вагомішим фактором є те, що на щось жити мені то треба, а через мій спосіб життя на роботу не влаштуєшся.

От і стала злодійкою. Чудесною, до того ж. Мені навіть посміхалися вслід ті, кого щойно обікрала. То вже пізніше була міцна лайка. Але всі ті словечка вже мали для мене не більше значення, ніж звичайнісінький укус комара. Хоча дехто ж володів даром не рун, а розкриття потаємних бажань. Їх міцненька лайка надто часто втілювалася в життя й якщо ти не під щитом, то від перетворення на ту ж свинку нічого не врятує.

Хоча про те, що мене жодного разу не спіймали – це все ж надто гучно сказано. Спіймали ще й як. Але цього разу все було значно інакше. А всьому виною став маленький пухнастий клубочок, що якось прибрів до моєї, ну звісно що одиинокої лісової хатинки. Що ж зробила чи не єдина володарка магії рун? Та з якогось дива пішла за цим клубочком. А він все прискорювався. Ну і я за ним. Надто гарненький. Надто милий. Надто пухнастенький. Малесенький золотистий красунчик.

От і бігли ми. Навіть здивувалася, що кілометрів два позаду, а мені хоч би хни. Про задишку і мови не було. Тож не здивувалася навіть коли опинилася на території величного замку з блакитними дашками, так і не припиняючи бігу. Точніше, не бажаючи цього, бо мене переслідувало лише прагнення наздогнати крихітний пухнастий клубочок.

Але мені цього не дали широкі чоловічі плечі, що нізвідки з’явилися на дорозі. Після нашого з ними зіткнення, як підкошена впала в міцні обійми, ловлячи на собі прискіпливий та водночас задумливий погляд смарагдово-золотистих очей.

– З вами все добре? Пробачте, не думав, що в нас тут хтось до забігу готується, – посміхнувся чоловік, демонструючи найчарівнішу посмішку, що взагалі могло бачити таке відлюдько, як я. 

– Та я…Те…Там…– вперше за все своє не таке вже й коротке життя втратила дар мови. Але от злодійкуватість моя нікуди не поділася, тож коли вже стояла на своїх двох, в невеличкому карманчику моєї сукні лежав якийсь дивний предмет. 

Але то залізний стандарт. Звичка, якої так просто не позбудешся. Спілкування ж моє все. Бо найпростіший відволікаючий маневр для мого ремесла – це просто напросто заговорити зуби. Зараз же, коли й слова з себе витягнути не могла, почувалася ніби втратила опору. І все через кого? Цього ідеала серед чоловіків. Розумний погляд, що читає тебе, немов розгорнену книгу. Явно володіє почуттям гумору, але трішки невдало імпровізує. А тіло… Ніколи не бачила нічого такого досконалого. Аж дух від нього перехопило. Можливо, це якась унікальна магія... Хоча чого це я раптом розфантазувалася? Пробігла стільки кілометрів й от настав час розплачуватися. Все ж я і спорт – це не зовсім сумісні поняття.

– Кіріано, ось ти де. Всі вже зібралися в головному залі, – потягнула мене за руку колишня найкраща подруга, відводячи подалі від чоловіка. Попри свою мініатюрність, вона тягнула мене з такою силою, що не знала навіть чому дивуватися більше – її присутності поруч чи такій могутності.

– Амеліє? Що ти…? Де ми? – подрузі тільки й залишалося, що слухати мій розгублений голос та тягнути у невідомому напрямку, бо я досі шукала поглядом то чоловіка, то маленького винуватця всього цього хаосу.

– Вітаю вас на відборі наречених, – досить надоїдливий голос, подібний до дзижчання комара, неначе зазирав в душу, миттю відповідаючи на всі мої питання. – Кожна з вас потрапила сюди зовсім не випадково…

– Еге ж, – тихенько прошепотіла, але зловила осудливий погляд повненької блондинки, що стояла на постаменті. І як вона мене взагалі звідти почула? Все ж поміж нами було не менше, ніж десять метрів.

– Кожна з вас потрапила сюди абсолютно не випадково, – наголосила вона, досі злісно косячись на мене. Між іншим дівчата поруч також перешіптувалися між собою і до них нуль уваги. – Всіх присутніх в цьому залі обрало саме провидіння й ви повинні підкорятися його волі.

– А якщо я не хочу? – шепнула до Амелії й знову зловила погляд жіночки. Та чому ж в неї такий ідеальний слух?

– Ви всі пройдете відбір, хочете того чи ні. Покинути його можливо лише під час одного з етапів або в разі смерті. Але це лише ваш вибір, – люб’язно так посміхнулася мені блондинка, незрозуміло якого віку.

– От курка, – ляпнула чисто випадково, але… ну як так?

Всього лише два моїх слова й замість спокою, навколо запанувала суцільна тиснява та метушня. Жіночка за секунди стала ніким іншим як вгодованою курочкою з дивовижним пасмом розкішного блондинистого волосся. Всі інші, напевне, ніколи не зустрічали цього чудернацького звіра, бо одразу сипонули в різні боки. Полякалися, бідненькі. От випещені принцески. Так захотілося обкидати їх багном... Ох... І не дивіться так на мене, цілком раціональне бажання, бо стільки зойків і вересків не витримала навіть моя нечуттєва натурка. До такого явно потрібно було проходити підготовку, особливо після життя посеред лісових хащів.