Розділ 8

У телефоні лунають монотонні гудки. Я дивлюся на годинник, що стоїть на тумбочці, — майже дев’ята ранку. Нью-йорківці ж не повинні вже спати о цій годині, чи як? Може, Семюел якраз сидить на лекції чи займається чимось подібним. Навряд чи він оплакує Пітера. А що ще може робити золотий хлопчик у цю пору?

Тому він, певно, і не бере слухавки.

— Дідько, — тихо зітхаю, переступаючи через власну гордість.

Нарешті Семюел відповідає:

— Саманто?

Завмираю від звуку його голосу: глибокого, оксамитового, з привабливою грубуватою хрипотою. У ньому не залишилося й сліду від того малого, якого я колись знала. Під час нашої першої розмови я цього не помітила: відраза до минулого повністю поглинула мене. Будь на місці Семюела хтось інший, я б однаково нічого не помітила. Але зараз до мене доходить, що мій брат виріс і став чоловіком.

— Так, це я… — Запинаюся, насилу витискаючи з себе слова. — Вибач, що турбую так рано. Ти, мабуть, на заняттях.

— Ні, я вже на роботі, — спокійно відповідає він.

— Ти працюєш?

— Мушу віддати замовлення до похорону. Я в автомайстерні.

Тільки тепер прислухаюся до шумів позаду: там і справді глухо басить музика, яку час від часу перекриває пронизливе виття болгарки.

— В автомайстерні? — тупо повторюю я, відчуваючи, як руйнується моя упередженість. — А як же навчання і твій?..

— Саманто, я не маю з ним нічого спільного відтоді, як мені виповнилося вісімнадцять. Так само, як і ти. А навчання я вже закінчив.

— Чому? — Слово застрягає в горлі, стискаючи голосові зв’язки.

Чому, чорт забирай, ти мовчав про це весь цей час?

Але… це й моя провина, так? Я навіть не намагалася з ним зв’язатися, а коли він сам знайшов мене через одинадцять років розлуки, перше, що я в нього запитала, — «Звідки в тебе мій номер?» Паскудство. Я жахлива старша сестра. І, що найстрашніше, якби не скрута, я б йому більше не подзвонила.

Підлітком він кинув усе й поїхав за мною аж сюди, в Колорадо. Але тоді, паралізована власним страхом, я не мала сил витягнути з того болота ще й його.

У дитинстві я карала Семюела презирством за один лише факт причетності до Каллаганів. І тільки з роками збагнула власну несправедливість. Я сліпо бачила лише те, як Пітер плекає його й робить своїм улюбленцем, поки мене крок за кроком перетворюють на попіл. Але він так само залишався бранцем тієї золотої клітки.

Джеремі — його рідний дід, а сам він — легітимний володар цієї землі. Чистокровний Роджерс і Каллаган в одному флаконі. Справжній. Не те що я — бракована підробка.

Заплющую очі й глибоко вдихаю все ще просякнуте гаром повітря. Зараз це питання вже не має сенсу.

— Чому я закінчив навчання? — Семюел ледь чутно усміхається у слухавку.

— Ні. Чому ти не спілкувався з ним?

— Навіть не знаю, як відповісти, коли відповідь очевидна. Різні світогляди?

Насправді ми обоє знаємо відповідь. Та й я тепер не бажаю продовжувати цю тему. Сама не знаю, навіщо спитала. Можливо, хотіла почути від нього прямі слова, а не іронічне запитання.

— Коли буде похорон? — Намагаюся стримати тремтіння в голосі. — Мені коли приїздити?

— Завтра, в обід, — без жодного вагання відповідає Сем. — Я вже забронював тобі квиток на перший ранковий рейс з Денвера. Код пришлю в повідомленні.

— Не треба було цього робити.

— Я просто підстрахувався.

— Ти міг хоча б спитати, — кажу, перш ніж встигаю передумати.

— Ти ж збиралася приїхати.

Він говорить так, ніби цього достатньо, щоб вирішити все за мене. І мене це дратує, навіть якщо щодо самого приїзду він має рацію. Я справді збираюся бути на похороні, але це ще не означає, що Семюел може сам вирішувати, як мені краще вчинити. Та сперечатися через квиток зараз безглуздо. Я все одно маю приїхати, а він уже владнав це питання.

— Гаразд. Дякую.

Дивно спілкуватися з дорослим Семюелом. Усе ніяк не вкладається в голові, що хлопчик, якого я знала, тепер самостійно вирішує такі питання. І часом поводиться так, ніби може вирішувати їх і за мене.

— Я зустріну тебе в аеропорту.

— А… ні, не треба, — втомлено потираю очі, й обпечені пальці ниють від гострого болю. Нарешті я його відчуваю. — Я візьму таксі.

— Зателефонуй мені перед посадкою в Денвері. І якщо щось зміниться — теж дзвони. І зателефонуй, коли прилетиш. 

Мені стає не по собі від впевненості в його голосі. Давня провина за наше дитинство знову нагадує про себе, але й страх перед минулим не відпускає.

— Гаразд, — тихо повторюю я.

Кладу слухавку і заціпеніло втуплююся в стіну. Він навіть не запитав, чому я передумала. Не дорікав, що нещодавно категорично відмовлялася летіти, й не випитував причин. Семюел зовсім не схожий на того, яким я його пам'ятаю. Скільки всього я пропустила за ці одинадцять років, поки ми не бачилися? Чи має він тепер бодай якийсь стосунок до грошей Каллагана, і чи отримаю бодай щось я сама? Ім’я в заповіті нічого не значить. Він міг залишити мені всього один бакс заради сміху.