Розділ 7

Майже о восьмій ранку матові двері операційного блоку нарешті відчиняються, і до нас швидким кроком прямує хірург. Дякуючи Богу, операція пройшла успішно. Діда перевозять у реанімаційне відділення й кажуть, що якщо не буде ускладнень, то його випишуть через два тижні. У пеклі цієї ночі така звістка стає для мене благодаттю. Мені дозволяють лише краєм ока поглянути на нього через скло спостереження в палаті інтенсивної терапії.

Нашпигований трубками, датчиками та голками крапельниць, він нерухомо спить під монотонне пищання приладів. На обличчі щільно сидить пластикова киснева маска. Мій дід, колись великий, непохитний і грізний Джеремі Роджерс, зараз нагадує підстреленого старого вовка. Могутнього вожака зграї, якого хижаки таки змогли вистежити, виснажити й загнати в кут. Від цього видовища серце стискається від болю.

Алан топчеться поруч, щось розказує, намагаючись повернути мене до тями, але його слова долітають як крізь товщу води. Залізний стрижень всередині, мій внутрішній захист, дає тріщину й починає кришитися. Не в силах більше дивитися на безпорадність діда, я відвертаюся й повільно бреду коридором до виходу.

Лікарняні капці постійно спадають, і мені доводиться зціплювати пальці, щоб утримати їх. У якийсь момент ця безглузда боротьба з взуттям мені просто набридає. Я скидаю їх посеред коридору й іду далі босоніж. Свідомість настільки вигоріла, що я навіть не відчуваю крижаного дотику лікарняної підлоги. Усе всередині завмирає в очікуванні бодай якогось дива чи ідеї, як виплутатися з цього пекла. Але з кожним кроком до скляних дверей лікарні надії залишається все менше.

— Сем! Сем! Саманто! — Алан наздоганяє мене біля самого виходу й міцно хапає за руку.

Зводжу на нього погляд, ледь тримаючись на ногах.

— Телефонує Розі. — Він простягає мені мобільний. — Каже, ти забула телефон на ранчо. І туди щойно приїхали якісь люди. Оглядають землю.

Я насуплююся й забираю слухавку з рук Алана.

— Роз, що сталося?

— Жінко, тут якісь люди, — в її голосі бринить тривога. — Наполегливо хочуть поговорити з тобою про продаж ранчо.

Не те що на перепочинок — у мене не залишається часу навіть на розпач. Які, в біса, покупці о восьмій ранку, коли попіл на згарищі ще навіть не охолов?

— Скажи їм, що я його не продаю.

— Я вже казала, однак вони не чують мене. Ми не пустили їх у дім, але вони абсолютно по-хазяйськи оглядають усе інше. Хлопці збіглися, питають, що робити? Прогнати їх до бісу?

— Поки нічого не робіть. Не чіпайте їх. Я зараз приїду, — коротко відповідаю я й натискаю на кнопку відбою, повертаючи телефон Алану.

Старий «Форд» Алана летить трасою на такій швидкості, наче за нами женуться всі чорти Колорадо. Я втискаюся в пасажирське сидіння, підібгавши під себе ноги. У прочинені вікна з оглушливим гуркотом вривається прохолодне ранкове повітря. Потік вітру б'є мені в обличчя, відганяючи задушливий сморід гару, що намертво в'ївся в кожну нитку одягу і в кожну пору шкіри.

Я невідривно дивлюся на дорогу, знову по колу прокручуючи в голові кожну подію цієї жахливої ночі. Пожежа. Інфаркт діда. І тепер якісь невідомі візитери. 

Хто, в дідька, спромагається так ювелірно прорахувати час? Відповідь напрошується сама собою: лише той, хто власноруч спланував усе це. Навряд чи вони спланували й інфаркт, але для них це приємний бонус. 

Коли пікап із заносом влітає на наше подвір'я, піднявши хмару куряви, я одразу бачу чужинців. На тлі обвугленого каркаса барну стоїть блискучий чорний «Шевроле». Ідеально вимитий, ніби його щойно викатили з дверей автосалону. Поряд із ним стоять двоє: чоловік у сірому костюмі та жінка у класичній офісній сукні, яка щось нотує на екрані планшета. Вони спокійно розглядають руїни мого життя, наче звичайні покупці в супермаркеті.

Я відчиняю дверцята ще до того, як Алан встигає вимкнути запалювання. На ходу вистрибую прямо в пилюку й на гострий гравій. Дрібні камінці впиваються в босі підошви, але я все ще нічого не відчуваю. Чиста, концентрована лють наглухо випалює будь-який фізичний біль.

— Хто ви такі й якого біса тут відбувається?! — кричу я, стрімко наближаючись до непроханих гостей.

Чоловік у костюмі повільно повертається в мій бік. Жоден мускул не здригається на його пещеному обличчі — моя лють не викликає в нього ані подиву, ані страху. Він начіплює чергову професійну усмішку й робить крок мені назустріч.

— Міс Роджерс, мене звати Маркус Вейн. Я представляю інтереси інвестиційної компанії «Апекс Девелопмент», — він майже натурально вдає співчуття, злегка схиляючи голову. — Ми дізналися про вашу жахливу трагедію. Нам також відомо про критичний стан містера Роджерса та фінансові труднощі ранчо. Наша компанія готова викупити всі п’ять тисяч акрів прямо зараз. Ми повністю покриємо борги перед банком, і у вас залишиться кругленька сума на безбідне життя…

Поки слухаю його єлейний голос, у вухах наростає тонкий шум. Я заціпеніло розглядаю дорогі туфлі, ідеально випрасувані брюки  й білосніжну сорочку, яка здається знущанням на тлі мого просякнутого кіптявою одягу. Цей виродок знає все. Звідки, чорт забирай, у контори з Денвера о восьмій ранку інформація про інфаркт Джеремі? Звідки вони дізналися про відмову в кредиті, яку банк надіслав мені позавчора ввечері? Тільки якщо вони весь час слідкують за нами.