Розділ 6

Над подвійними дверима з написом «Тільки для персоналу» приречено горить червона лампочка. Я сиджу на пластиковій лавці в холі приймального відділення, заціпеніло стискаючи в пальцях паперову склянку з кавою, яка давно вистигла. Одяг наскрізь смердить чадом, а ноги чорні від сажі й пилу. Я так і не встигла взутися. Мені байдуже, що на мене витріщаються люди. Усе тіло гуде від утоми, здаючись чужим і розбитим. Щоб не дивитися на двері реанімації, я втуплююся в підлогу — в старий недбалий розріз на лінолеумі, колись поспіхом заварений сірим пластиковим шнуром.

— Сем?

Я здригаюся і через силу піднімаю голову.

— Взуйся, — Алан простягає мені пару білих лікарняних капців. Тонких, одноразових, які зазвичай видають у готелях. Вони виглядають занадто чистими поряд із моїми ногами.

Він сідає поруч  і тицяє мені в долоню кілька пластирів.

— Заклей пальці. У тебе опіки.

Тільки після його слів я вперше за ніч дивлюся на власні руки. Подушечки пальців набрякли й почервоніли, шкіра натягнулася, взявшись сухою кіркою. Дивно, але я зовсім не відчуваю болю. 

Мляво беру пластирі й безпорадно кладу їх поруч на лаву. Сил на те, щоб розірвати паперову обгортку, просто немає.

— Дякую, — шепочу я і знову втуплююся в той самий розріз під ногами.

— Сем... може, повернемося на ранчо? Тобі треба переодягнутися.

Я коротко хитаю головою, навіть не глянувши на нього.

— Ні. Я чекатиму лікаря.

Алан не сперечається. Він притуляється потилицею до пофарбованої стіни, схрещує руки на грудях і заплющує очі.

— Тоді почекаємо разом.

Я повільно киваю, остаточно загрузаючи в болоті важких думок. Дід мусить вижити. Просто зобов'язаний. Якщо він помре, цей світ спорожніє — у мене більше нікого немає. 

В пам'яті Джеремі завжди залишався таким, ще з моїх шести років. Велетнем. Людиною, яка стоїть високо над іншими. Безсмертним титаном, навіть у ті дні, коли здоров’є його підводило. Я відмовляюся вірити, що цей титан може раптом впасти.

Але навіть коли він вибереться з цієї смертельної петлі попереду на нас чекає інша катастрофа. У нього немає медичної страховки. Покривати лікарняні рахунки нічим. Попереду складне шунтування. Потім будуть дні в реанімації, де кожен день коштуватиме тисячі доларів. Загальний чек вийде щонайменше на сто п'ятдесят тисяч. Банки відвернулися від нас ще торік, тож на кредит чи позику під заставу можна не розраховувати. Єдине джерело таких грошей — кримінальні лихварі округу. Дід дізнається — уб'є мене. Сам закопає посеред пасовища. Якщо, звісно, бандити не зроблять цього раніше, коли запізниться перший же платіж. Тоді я точно втрачу дім. Хоча... кого я намагаюся обдурити? Цієї ночі я вже його втратила. Залишилося тільки згарище й борги.

— Я зараз, — тихо кажу Алану, змушуючи заніміле тіло піднятися з лави, й рушаю коридором.

Двері з написом «Вбиральня» зачиняються за спиною. Маленьке приміщення для відвідувачів обдає різким смородом хлорки.

Я виливаю захололу каву в раковину, а порожню склянку жбурляю в смітник. Спираюся руками на край раковини й змушую себе поглянути в дзеркало. Звідти на мене дивиться чуже обличчя. Ще молоде, але вже змарніле від каторжної роботи на ранчо. Моя шкіра, вічно обпалена сонцем і посічена сухими вітрами Колорадо, зараз здається сірою, а в очах застигає така глибока втома, що мені стає до сліз образливо.

Вмикаю воду і плескаю в обличчя. Дивлюся, як у білу порцеляну стікають чорні цівки, в яких пил змішаний з кіптявою. Стягую брудні пасма в тугий хвіст гумкою, що вічно бовтається на зап'ясті, і випростовуюся. Мозок нарешті починає тверезіти. Хвороба худоби, борги, підпал, інфаркт діда... Доля б'є мене під ребра без упину, і я ганяю думки по колу, взагалі не знаючи, що робити далі.

І раптом у цій суміші чітко викристалізовується одне ім’я. Брендон. Мудак Брендон, який вдарив мене в найвразливіше місце, зневажливо кинувши в обличчя: «Ти несправжня Роджерс». І це після всього, через що ми пройшли пліч-о-пліч. Невже підпал справа його рук? Невже він зайшов так далеко?

Вилітаю з вбиральні й зупинилася перед лавкою.

— Позич телефон, — хрипло прошу у Алана.

Він, навіть не розплющуючи очей, дістає з кишені джинсів і простягає мені старий кнопковий мобільний.

— Як у тебе підписаний Брендон? Просто Брен? — Я вже гортаю телефонну книгу.

— Малий сцикун, — не змінюючи пози, ледь помітно всміхається Алан.

Знайшовши потрібний рядок, я притискаю слухавку до вуха.

— Навіщо ти набираєш його так рано? — Алан мружить одне око, киваючи на електронне табло над дверима хірургії. Там світиться майже п'ята ранку.

Гудки тягнуться нестерпно довго. Перший дзвінок Брендон ігнорує, але на другий я все ж змушую його відповісти. З динаміка долинає невдоволене мукання.

— Це Сем. Ти де?

— Що-о?.. — голос Брендона звучить настільки в'яло й заплутано, наче він реально спав. — Вдома я. Ти у справі дзвониш так рано?

— Ти давно вдома?