Розділ 5

Я забуваю про взуття. Вибігаю на подвір'я як і спала — у футболці та нічних штанях. Розпатлане волосся лізе в очі. 

Ні, тільки не це. Господи, тільки не зараз! 

Паніка підступає до горла, але я силою придушую її.

Вогонь стрімко розповзається стінами барну. Полум'я вже лиже дах. Сухі дошки потріскують від жару, з-під даху клубочиться густий дим, а над двором здіймаються язики помаранчевого полум'я.

Учора я переконувала Алана, що врятую це місце, а зараз пекельна заграва заливає весь двір, вихоплюючи з темряви нажахані обличчя робітників. Вони метушаться навколо, не знаючи, за що хапатися.

— Рятуйте худобу! Відчиняйте загони! — щосили кричу я, але ніхто не ризикує увійти. 

Зсередини долинає налякане ревіння бичків. Тварини б'ються об дерев'яні перегородки, намагаючись вирватися з пастки. Цей звук крає мені серце. Я натягую комір футболки на ніс і біжу до воріт. Мені вистачить кількох хвилин. Лише відчинити загони. 

— Саманто! Сем! — позаду лунає переляканий крик Джеремі.

Я озираюся. Дід, розгублений, напівсонний, на ходу натягує сорочку, біжучи в мій бік.

— Не лізь туди, Сем! Я викликав пожежників! Вони їдуть з міста!

— Вони не встигнуть! Бики всі згорять! — відчайдушно кричу я і, більше не втрачаючи ані секунди, розвертаюся.

Я міцно зціплюю зуби й першою кидаюся крізь завісу диму просто в палаючий барн. Боковим зором помічаю, що Алан кидається слідом за мною.

Жар одразу б'є в обличчя, обпікає легені, очі починає щипати від диму. Прикриваючи ніс і рот ліктем поверх футболки, я прориваюся всередину. Тут справжнє пекло. Тварини мов навіжені трощать стійла. Рев стає настільки оглушливим, що закладає вуха. Одна група бичків із тріском вибиває засув з хвіртки своєї секції. Засліплені страхом, вони ринуть просто на мене, майже збиваючи з ніг. Я ледве встигаю відскочити.

— Сем, обережно! — надривно вигукує Алан за спиною.

Усім тілом втискаюся в перегородку загону. Перед моїм обличчям проноситься жива лавина переляканої худоби. Відчуваючи кожною клітиною шкіри важку вібрацію від тупоту копит, я одразу ж кидаюся до засувів. Пальці обпікає розпечений метал — шкіру прошиває гострим болем, але я не звертаю на це уваги. З силою рву хвіртку стійла, випускаючи бичків на волю, і біжу до наступного.

Дах над головою зловісно скрипить, поступово здаючись під вагою вогню. Я не знаю, скільки ще протримається ця конструкція, але відчуваю — часу залишилося обмаль. Мій барн помирає, і кожна секунда зараз на вагу золота.

Густий дим витісняє залишки повітря. Напади кашлю душать мене, очі сльозяться, затуманюючи погляд, але я вперто просуваюся далі, відмикаючи загін за загоном. Навколо тріщить і гине назбиране роками: у полум'ї згорають дорогі корми, запаси зерна, обладнання, ветеринарне приладдя... Просто на моїх очах у попіл перетворюється все, на чому тримається й дихає ранчо Роджерсів. На чому тримаюся я. 

— Усе! Досить! — Алан перехоплює мене ззаду. Сам задихається і хрипить від диму. — Прокляття, усе, Саманто! Тікаймо, він зараз завалиться!

Вдалині ще чую рев тварин, і сльози підступають вже зовсім не через дим. Він має рацію. Я навіть не намагаюся пручатися. Безпорадно дозволяю йому тягнути себе назад, до виходу, з кожним кроком глибше тонучи в глухій зневірі. Тіло стає свинцевим. За одну ніч хтось просто бере й спопеляє мою мрію.

Ми з Аланом буквально падаємо на траву, жадібно, до болю в легенях хапаючи ротом чисте повітря. Навколо панує повний хаос: хлопці зганяють перелякану худобу докупи, відтісняючи бичків у далекі відкриті загони. Попри те, що я їх звільнила, вони не кидають мене в біді. Дід уже тягне товстий шланг, під’єднаний до помпової станції.

Пересилюючи дику слабкість, я зводжуся на ноги й, хитаючись, кидаюся до нього. За спиною надривно, з металевим надсадним виттям гуркоче помпа, і зі шланга виривається тугий струмінь води.

— От дурепа! — волає на мене Джеремі. Грубо відштовхує ліктем, коли я пробую перехопити шланг. — Вирішила, що твоє життя менш важливе за цю кляту худобу?!

— Ранчо! — відчайдушно, зриваючи голос, кричу я і все одно вперто вчіпляюся в брезент разом із ним, стараючись втримати шалений напір.

— Така ж уперта… — крізь зуби гарчить дід, але більше не сперечається.

Тієї ж миті дах видає останній протяжний тріск. Опори не витримують. Зі страшним гуркотом палаюча махина валиться всередину, викинувши в нічне небо гігантський стовп полум'я й мільйони розжарених іскор. Наш струмінь води на тлі цього вибуху здається жалюгідним.

Я випускаю шланг і втрачаю опору. Ноги не слухаються, коліна підгинаються. Падаю на землю й навіть не помічаю, як швидко вона перетворилася на багнюку. Вода просочує мої штани й холодом впивається в шкіру. Руки безсило опускаються. Все навколо застилає червоними плямами, я не можу дихати. Дід щось кричить і хапає мене за плече, але я його не чую. Лише глухе гудіння розриває перетинки, і водночас я ніби глухну. Все втрачено. Все… втрачено…

Пожежники приїжджають, коли рятувати вже нічого. Понад сорок хвилин — саме стільки займає дорога з міста. За цей час сухе сіно, тонни зерна та старі дерев'яні балки перетворюються на суцільне, вкрите сизим попелом згарище. Рятувальники заливають водою залишки каркаса, аби вогонь не перекинувся на будинки.