Розділ 4

На якусь мить на подвір'ї залягає тиша, а потім натовп вибухає. Хвиля обурення й криків ударяє мені просто в обличчя. Позаду хрипло й натужно заходиться кашлем дід, я чую рипіння його крісла.

— І ти ось так просто викидаєш нас на вулицю, як непотріб? — Брендон робить крок до мене. В його очах читається страх батька, якому нічим буде годувати дітей.

— Та годі тобі, Сем, схаменися, ми почекаємо! — вигукує Алан, намагаючись стати між нами й вгамувати натовп. — Ми ж свої люди!

— Я не можу гарантувати, що за місяць чи два станеться диво, і я знайду гроші! — відчайдушно намагаюся перекричати цей розлючений вулик. — А плодити нові борги я більше не хочу і не буду!

— У мене троє дітей, Сем! Мені їх годувати треба щодня! — Брендон майже кричить, і цей крик болем віддається в голові.

— Так! — підхоплюють ззаду. — У всіх родини! Куди нам тепер?!

— І взагалі, чому нас звільняєш ти, а не містер Роджерс?! Хто ти така?! — випльовує хтось із натовпу. Цей удар найпідліший.

— Тому що це моє рішення, — незворушно відповідаю, хоча всередині все тремтить.

— І ти вважаєш, що маєш на це кляте право?!

Мені бракує повітря. На секунду я ламаюся й рвучко озираюся назад, шукаючи рятівного погляду діда, чекаючи, що його залізна рука ляже мені на плече, і він утихомирить цих чоловіків одним словом. Але ґанок порожній. Джеремі пішов. Заховався за дверима будинку, кинувши мене на поталу натовпу.

Він міг мене захистити, але не зробив цього.

— Так, маю, — відрізую, знову повертаючись до людей.

— І що нам тепер робити?! Їхати в місто?! 

— Усім, хто живе на ранчо, я даю два тижні. Цього часу має вистачити, щоб підшукати нову роботу і житло, — намагаюся звучати максимально сухо. — Решта — повертайтеся до своїх домівок.

— Лайно! — Брендон плює під ноги, і його обличчя перекошує від люті. — Ти навіть не справжня Роджерс! — Ці слова б'ють під ребра, позбавляючи повітря. Він знає, куди цілити, і влучає точно в незагоєну рану.

Брендон стрімко крокує до свого побитого життям пікапа, застрибує в кабіну й із гуркотом зачиняє дверцята. За мить старий мотор реве, і машина зривається з місця, здіймаючи в повітря густу завісу сірої куряви.

Я мовчки проводжаю його поглядом, ковтаючи образу й так і не знаходячи, що відповісти на прилюдний ляпас. Лише втомлено потираю занімілу шию. Наостанок затримую погляд на розгубленому обличчі Алана — єдиного, чий докір мені справді не хочеться бачити, — і рвучко відвертаюся.

Крокуючи наче в тумані, я повертаюся до будинку й, повторюючи маршрут діда, ховаюся від усього світу за дверима.

Знаходжу Джеремі на кухні за столом. Спершись ліктями на стільницю, він похмуро вивчає мереживо тріщин на старому лаковому покритті, яке давно час оновити. Я підходжу і зупиняюся за кілька кроків.  

— У мене просто не залишилося інших варіантів, — тихо починаю я, відчуваючи, як останні сили покидають мене.

— Ти не порадилася зі мною, — Джеремі відриває погляд від стільниці й дивиться на мене. — Поки що я тут власник, а не ти.

Його очі небезпечно блищать у напівтемряві.

— А що мені було робити?! — напружуюся, захищаючись від звинувачень, і гнівно насуплююся.

Дід знову відвертається. Міцно стискає щелепи і, за своїм звичаєм, просто ігнорує моє запитання, караючи мовчанкою.

— Що мені робити?! — не витримавши, люто кричу я. Уся відчайдушність і злість, які я стримувала перед робітниками, нарешті вириваються назовні.

— Ти ж Роджерс! — у відповідь оглушливо волає дід, важко підводячись з-за столу. Його постать умить заступає мені залишки світла. — От і вигадай щось путнє!

— Ти весь час те й робиш, що вимагаєш від мене рішень, але тебе нічого не влаштовує! Гроші не беруться з повітря. Ми продаємо і купуємо, так влаштована економіка. Ми повинні щось продати! Корів ми не можемо, бо для продажу стада ще зарано. Коней ти не віддаси, бо їх у нас і так майже немає, а землю я навіть сама як варіант розглядати не буду. Якщо ми не внесемо наступний платіж банку, вони заберуть ранчо й виставлять його на аукціон. Ми можемо втратити все, що будували поколіннями. Ми банкрути, діду! Зрозумій це вже нарешті! Ранчо Роджерсів помирає! 

— І звільнивши всіх, ти його врятуєш?! — грізний голос Джеремі викликає головний біль. 

— Принаймні ми збережемо його ще на один місяць! — вигукую я, часто дихаючи.

Ми обидва замовкаємо. Обидва напружені, роздратовані, посварені злиднями та нескінченними проблемами. Обидва натягнуті, як струни. Не розуміючи, який із наступних кроків виведе нас на зелену галявину, а який скине у провалля.

— І ти зможеш робити все сама? — бурмотить дід і безсило опускається назад на стілець, тремтячими пальцями дістаючи пачку сигарет.

— Не знаю, — чесно відповідаю я, — але в нас немає грошей платити їм, і совість не дозволяє годувати людей обіцянками, знаючи, що ми прирікаємо їх на такі ж злидні. Якщо ми потонемо, то не маємо права тягнути їх за собою.

Джеремі закурює, потирає носа та байдуже махає рукою: