Розділ 3

Заснути цієї ночі я так і не змогла, тож зараз ледь тримаюся на ногах. Але треба працювати. 

Пробігаюся очима по записах Розетти, залишаю їх у кабінеті діда й виходжу на подвір’я. Небо лише починає сіріти. У липні сонце сходить рано, десь о пів на шосту, тож у мене залишається трохи менше ніж пів години відносної прохолоди.

Я перехоплюю неслухняні пасма, стягую їх на маківці звичайною канцелярською гумкою й крокую до барну. Треба вичистити годівниці й підготувати загони до завтрашнього приїзду ветеринара, який має вакцинувати молодших бичків.

Невдовзі виходить Джеремі. Він глибоко вдихає холодне ранкове повітря, вмощується у своєму кріслі-гойдалці й запалює сигарету. Першу з багатьох за сьогодні.

Після двох годин роботи я намагаюся не виглядати убитою втомою і підходжу до діда. Майже сьома ранку, і сонце щосили заливає ранчо.

Я вагаюся. Мені хочеться проковтнути той нічний дзвінок, промовчати й удати, ніби нічого не сталося. Сховати Семюела в найтемніший куток спогадів й зробити вигляд, що моє минуле сюди не дотягнеться. Я чудово знаю: один лише спогад про Каллаганів миттєво розлютить Джеремі.

Але, Господи, як же важко тягнути все самій. Навіть це. Попри всю свою жорсткість, глибоко всередині я досі залишаюся тією наляканою дівчинкою, яка шукає опори й схвалення. Мені відчайдушно потрібне його підтвердження. Потрібно почути від нього, що я чиню правильно, що ми в безпеці. Я не можу йому брехати.

Тож я зціплюю зуби й змушую себе розірвати тишу першою.

— Мені телефонував Семюел.

— Хто? — у голосі Джеремі лунає роздратування. Звісно, він його не забув, але навмисно удає протилежне. 

— Син Каллагана, — уточнюю, стаючи просто перед ним.

Дід відмахується, немов проганяє надокучливу комаху.

— Той виродок помер, — продовжую я.

Він потирає носа й знову дивиться на мене з-під насуплених сивих брів:

— І що, мені розплакатися чи як?

— Семюел сказав, що він залишив заповіт і в ньому є моє ім’я, але треба приїхати особисто.

— О, справді? Тоді, якщо він подзвонить знову, скажи, щоб узяв той заповіт, згорнув його та засунув у сраку тому небіжчику, прокрутивши кілька разів!

Так, Джеремі злий. Даремно я сказала. Щоб хоч якось згладити кути, одразу заспокоюю його. 

— Я не поїду.

— Звісно, ти не поїдеш! Вони всі давно мертві для нас!

Мовчки киваю, закриваючи цю тему. Думати про Семюела як про мерця геть не хочеться. Нехай буде щасливим, але десь якомога далі від мене.

Решта дня минає в суцільній біганині, яка хоч трохи глушить думки. Уже під вечір ми з хлопцями відраховуємо п'ятдесят бичків для завтрашнього щеплення й зачиняємо їх у внутрішніх загонах великого барна.

Закриваю важкі ворота й повільно бреду через подвір'я. Завмираю на кілька секунд, вдивляючись у безкрайні простори ранчо Роджерсів — наші землі живими хвилями тікають далеко за лінію обрію. Західне сонце палає густим помаранчем, а рожеві хмари чіпляються за верхівки пагорбів, забираючи із собою ще один важкий день. Хоча кількість моїх проблем лише збільшується. Доводиться вирішувати старі шляхом утворення нових. Паскудство. 

— Сьогодні розрахунок, — кажу Алану — моєму найкращому другу.  

Йому трохи за тридцять, але поводиться він як старший брат, який ладен вічно мене опікати. Джеремі найняв його ще до мого повернення з Нью-Йорка, тож Алан працює на ранчо вже понад десять років. За стільки часу легко стати сім'єю. Особливо, коли йдеться про такого хлопця, як Алан: веселого, добродушного й досвідченого погонщика. 

— Збери всіх на подвір’ї, — продовжую я, коли він підходить до мене. — Я віддам борги за минулі місяці.

— Це гарна новина, Сем, — радіє Брендон, крокуючи поряд. 

Брен — наймолодший серед наших хлопців, але вже має трьох дітей, і його молода дружина знову вагітна.

— Невже ми нарешті влаштуємо велике гуляння? — радісно підхоплює Алан, скидаючи капелюха й обмахуючи ним обличчя. — Що, справи на ранчо нарешті пішли вгору?

— Все погано, Але, —  похнюпившись, тихо відповідаю я.

Брендон обгинає Алана й заступає мені дорогу.

— Все ще борги тиснуть? Наші заробітки через це в майбутньому не зріжуть?

— Ранчо з кінцями здихає, а ти тільки про бакси думаєш? — Алан скептично зиркає на нього спідлоба.

— Та не тільки! Але в мене сім’я, рот на роті… А в Сема ж нікого немає, — Брен осікається під моїм важким поглядом і незграбно намагається викрутитися, наче я не стою поруч: — Я мав на увазі… вона ж жінка. Тобто їй немає за кого відповідати, крім себе.

— Я ще й відповідаю перед кожним із вас, — карбуючи кожне слово, обриваю його недолугі виправдання. — А тепер стули пельку й допоможи Алану зібрати людей на подвір'ї.

У такі хвилини я, мабуть, вилитий дід. Люди часто помиляються, приймаючи мої м'які риси обличчя за м'якість характеру. Вони купуються на зовнішній спокій, навіть не здогадуючись про залізний стрижень усередині. Хтозна, можливо, років через сорок я й справді стану жіночою версією Джеремі Роджерса. Але вже зараз ми з ним схожі в одному: я так само вперто тримаюся, коли на мене навалюється надто багато проблем. І поки в моїй голові палає шалена мрія підняти це ранчо з колін і перетворити його на найвеличнішу імперію в Колорадо, я зціплюю зуби й іду вперед. І зроблю це без забою тварин.