Розділ 2

Близько одинадцятої вечора я нарешті лягаю спати. Про дванадцять годин сну марно й мріяти. Зазвичай я прокидаюся о п’ятій ранку, щоб до сходу сонця впоратися з паперами та переглянути звіти Розетти. О шостій сходяться робітники, а вже о сьомій я разом із хлопцями сідлаю коней. Попереду довгий об’їзд пасовищ: огляд кукурудзяних ланів, перевірка огорож та поїлок, перерахунок худоби й перегін молодих бичків до головного коралю на щеплення. Заодно я обстежую поля, засіяні кормовими культурами, і дивлюся, чи немає проблем із посівами та зрошенням. Роботи на п’яти тисячах акрів завжди вистачає, тож я можу дозволити собі подрімати лише годину-півтори в обід, коли сонце в Колорадо жарить найнещадніше. Це літо випалює усе на своєму шляху.

Щойно я вимикаю лампу на тумбочці й відкладаю телефон, затишно вкриваючись легкою ковдрою, тишу в кімнаті розриває різкий дзвінок. Режим «Не турбувати» вмикається рівно об одинадцятій — комусь пощастило набрати мене о десятій п’ятдесят сім.

Я невдоволено морщуся й озираюся через плече на сенсорний екран. На дисплеї світиться незнайомий номер. Я знову відвертаюся й бурмочу собі під ніс:

— Пробач, друже, але я тебе не знаю.

У мене вже не залишається сил, щоб просто простягнути руку й скинути виклик.

Десята п’ятдесят вісім.

Незабаром «Не турбувати» відсіче всі вхідні, і я нічого не почую. Але телефон дзвонить знову. Я скручуюся калачиком на ліжку, відчуваючи, як усередині закипає лихе передчуття.

Тривожність — мій давній супутник. Вона часто нашіптує мені недобрі думки про нещасні випадки з робітниками або про інші кепські справи. Мозок одразу малює жахливі картини: можливо, це хтось із далеких знайомих, чий номер я колись видалила або забула записати? Що, як він намагається попередити про руйнівний шторм чи торнадо, яке рухається на нас із боку Денвера? Або про раптовий сніговий циклон чи повінь, які ще не встигли зафіксувати радари в RadarScope і про які Національна служба погоди не розіслала екстреного сповіщення? Наше ранчо надто сильно залежить від примх природи.

Тривога все ж бере гору. Повертаюся на інший бік, ближче до тумбочки.

Одинадцята вечора.

Телефон більше не видає звуків — режим тиші ввімкнувся вчасно, — але екран продовжує наполегливо світитися в темряві. У когось на тому кінці був поганий день, чи все найгірше чекає саме на мене? Цього разу здоровий глузд підказує, що треба було відповісти ще на перший дзвінок. Картаючи себе за згаяний час, я все ж піднімаю слухавку, сподіваючись, що хтось просто помилився номером.

— Слухаю, — сонно хриплю я.

— Саманто? — з динаміка лунає низький чоловічий голос.

— Так… — Я марно шукаю в пам’яті, кому він належить. — А хто це?

— Сама-анто, — м’яко повторює він, наче насолоджуючись, — ти мене не впізнаєш?

Це розтягнуте «а» я колись уже чула. Сон умить злітає. Я підхоплююся й сідаю на ліжку, а нутрощі крижаніють. Нервово закусую губу, в голові порожнеча. Я одинадцять років не бачила його, ніколи не чула дорослого голосу й зараз не знаю, що сказати.

— Це Семюел.

У глибині душі я завжди цього чекала. Чекала, що він, як і в часи мого дитинства, рано чи пізно вирине з цієї в’язкої пітьми й не дасть мені спокою.

— Звідки в тебе мій номер? — Я чую, як власний голос тремтить.

— Саманто, батько помер.

Я сильніше стискаю ноги, відчуваючи, як під шарами тканини Чирвова Королева — тату, яке я зробила в шістнадцять — випалює мені шкіру своїм «Голови з плечей!».

«Голови з плечей!» — кричить вона знову й знову, заглушаючи слова Семюела. А потім глуха мовчанка розрізає простір, нависаючи над нами невидимим лезом.

Спочатку ця звістка вибиває з мене повітря. Я завмираю з широко розплющеними очима, гарячково міркуючи, чи це не витівка моєї хворої уяви. Та вже за мить солодке, отруйне полегшення стрімко розливається по венах. Пітер Каллаган нарешті здох. Головний жах мого життя назавжди ліг у холодну труну.

— Співчуваю, — ковтаючи огиду, я ледь спромагаюся виштовхнути це фальшиве слово з горла.

Брехня. Жодного співчуття, ані найменшої крихти. Господи, я так довго цього чекала! Нарешті. Нарешті цей виродок здох.

— Дякую, — тихо лунає з динаміка. Його голос залишається таким рівним, наче в цьому клятому світі існує бодай щось, здатне поранити Семюела чи вибити його з колії.

Брехун. Такий самий, як і я.

— І це єдина причина, чому ти телефонуєш мені посеред ночі?

Спокійно. Дихай. Тільки тримайся. Я щосили зціплюю зуби, щоб не зірватися на істеричний регіт йому у вухо або, що ще гірше, не розплакатися, бо від його інтонацій минуле знову повертає ніж, що давно застряг у моєму серці.

— Батька не стало, — крижаним тоном повторює Семюел. — Хіба це не привід набрати твій номер?

— Ти знущаєшся? — Я ледь стримуюся, щоб не послати його.

Він замовкає. На задньому плані я чую якесь монотонне клацання. Ковтаю сухий ком, що дере горло. Навіть крізь слухавку я відчуваю важку ауру Сема. Йому глибоко начхати на смерть Пітера — він намагається залізти мені під шкіру. Секунди тягнуться, мов гудрон.