Розділ 1

Якщо літні дні на ранчо минають у важкій праці, то вечори нарешті сповнені тиші й ароматів сухої трави, якою нещодавно забили барн, квітів, що посадила біля ґанку Розетта, та дешевого пива, яке я купую зі знижкою в мінімаркеті на околиці міста.

Землі мого діда Джеремі, де Роджерси поколіннями вирощують худобу на забій, простягаються аж на п’ять тисяч акрів. Масштабно. І, на жаль, у нас такі самі масштабні борги — дев’ятсот вісімдесят тисяч доларів. Майже клятий мільйон, якого нам просто ніде взяти.

Але попри все я люблю це місце. Мій єдиний справжній дім. Проте збрехала б, якби сказала, що мені до душі наше сімейне ремесло. Я не з тих, хто хоче будувати імперію на крові тварин, однак іншого шляху поки не знайшла.

Усе, про що я потай мрію, — це спокій. Без вічного страху перед кредитами, без регулярних перегонів із податковою та без цих непосильних рахунків, які щомісяця тягнуть нас на дно.

— Скажи щось добре, — бурмоче Джеремі, коли я виходжу на ґанок з двома пляшками пива.

Після задушливого дня вечір нарешті приносить у повітря рятівну прохолоду. Місяць висить у небі низько, круглий і гладкий, наче порцелянова тарілка на полиці серванта в нашій вітальні. А зорі… Мені вічно бракує часу, щоб зупинитися й поглянути на них.

Натомість Джеремі завжди перед очима. Непорушний у своєму кріслі-гойдалці, він годинами дивиться, як працюють інші. За довгий вік дід нажив цілий букет хвороб, надірвав спину, втратив майже п’ятдесят фунтів ваги й відростив сиву бороду. Поховав дружину — мою бабусю — й тепер коротає останні роки на ґанку будинку. Хоча я впевнена, що десь глибоко в душі він усе ще чекає від долі чогось хорошого, для всіх навколо він залишається «старим буркотуном Роджерсом» — людиною, якій ні за яких обставин неможливо догодити.

Я підходжу до крісла поруч. Не такого, як у Джеремі. Звичайного крісла з м’якими подушками, яким час відвідати хімчистку. Плюхаюся в нього.

— Діду, я взяла в Розетти календар. Повішу його у своїй ванній.

Він терпіти не може, коли його називають «дідусем». Джеремі або просто дід. Такі телячі ніжності не для нас, не для Роджерсів. Зрештою, у нашому домі будь-які відкриті прояви глибоких почуттів сприймаються як щось абсолютно чужорідне поруч із цим прізвищем.

Джеремі дивиться на мене з-під сивих густих брів звичним для всіх невдоволеним поглядом.

— Оце знайшла «щось добре» сказати. — Він забирає пляшку з моєї простягнутої руки. — Вже півроку пролетіло. Яка тепер користь із того календаря?

— Ой, та кинь. — Я відмахуюся й відкупорюю власне пиво. — Мені згодиться. Буду позначати дні, коли ти п’єш.

Я хитро примружуюся й роблю великий ковток світлого лагеру.

— Можеш одразу все замалювати червоним, — бурмотить Джеремі й відкриває свою. А потім одним духом спустошує її наполовину. Дістає пачку найсмердючіших у світі сигарет і закурює.

— Ще й куриш, як паротяг. — Я знову відпиваю і ставлю пляшку між ноги, на дерев’яну підлогу ґанку.

Мої сині, потерті часом та працею джинси геть обтріпалися біля самого низу штанин. Я ще не змінила старі, не менш потерті чоботи на домашні капці й навіть не встигла зняти просочену потом чорну футболку.

— Може, хоча б це мене доб’є. — Дід випускає з рота сизу хмару диму.

Сьогодні він геть не в гуморі — так само, як і вчора, позавчора чи тиждень тому.

— Тобі всього лише сімдесят, — зітхаю я, розглядаючи його суворе, засмагле обличчя.

Шкіру біля очей та на носі давно вкрили вікові плями. Мене завжди потай веселить одна з них — вона розпливлася у формі серця на кінчику носа. Поруч із його похмурим поглядом це сердечко робить діда зворушливо-кумедним.

— Ти ще будеш до-овго жити.

— Не погрожуй мені. — Дід різко зиркає на мене спідлоба. — Краще скажи, що банк схвалив позику. Лист прийшов?

— Прийшов. — Я сумно киваю, втупившись поглядом у пиво, яке більше не лізе в горло.

— Ну? Не тягни.

— Відмова. Пишуть, що в нас безнадійно погана кредитна історія. — Я змушую себе підвести очі на Джеремі. — Нам доведеться продавати корів.

Мені гірко від цих слів. Впевнена, що Джеремі вони теж розлютять, але вибору в нас нема. Після минулорічного спалаху ящуру нове стадо ще на етапі дорощування. Худоба не набрала потрібної ваги, а якщо продати її зараз, ми отримаємо значно менше, ніж могли б через кілька місяців. Мала вага — низька ціна. А нам зараз дуже потрібні гроші.

— Де ти взяла цю сечу?! — Дід люто швиргає пляшку. Скло зі дзвоном розлітається на друзки об гострий камінь, що стирчить з-під землі недалеко від ґанку.

— Діду, нам треба продати хоча б щось. Продаймо тоді коней...

— Ми не можемо їх продати! На чому ти худобу заганятимеш?! — Джеремі вмить спалахує люттю й важко зводиться з крісла-гойдалки. — Хай ці жадібні виродки з банку забирають мою душу, але коней я не віддам! — Він тицяє пальцем спочатку собі в груди, а потім у бік стайні. — Бо без них це вже не ранчо Роджерсів, а шматок безіменної землі, яку намагаються зжерти кляті демократи!

У мене немає ні сил, ні причин сваритися з ним, тому я лише тихо запитую: