Пролог

Це створіння забрало в мене все: матір, ім’я, дитинство.

Я народилася в пологовому будинку міста Колорадо-Спрінґс, округу Ель-Пасо — у штаті торнадо, скель та безкрайніх прерій. Минув усього тиждень, як за мною прийшли. Моєю матір’ю стала двадцятирічна Саллі Роджерс. Гадки не маю, навіщо такій молодій та незаміжній дівчині знадобилося чуже немовля, але вона дала мені своє прізвище, а в метриці записала: Саманта. Втім, для всіх я згодом стала просто Сем.

Іноді я замислювалася про біологічних батьків. Хто вони? Звідки? Чому кинули мене? Наркомани, п’яниці чи просто підлітки з проблемної родини... Зрештою, яка різниця, якщо вони викреслили мене зі свого життя. Ми залишилися чужими.

Саллі ніколи не говорила серйозно про те, чому в той день обрала саме мене. Завжди віджартовувалася: «Бо ти була такою милою, що я не втрималася». Я не вірила, але слухняно усміхалася, вдячна бодай за те, що вона любила мене. Ми жили на ранчо Роджерсів, на околиці Колорадо-Спрінґс, разом із моїми новими бабусею і дідусем — Карлою та Джеремі.

Ще з дитинства я не могла збагнути мінливості погоди в Колорадо. Одного дня сонце палило, наче пекельне ядро Землі, а наступного — температура стрімко падала, і з гір прилітали поодинокі сніжинки. Я могла вийти з дому в сарафані, а за кілька годин чимдуж бігти назад за светром.

Але Джеремі, попри все, любив цей штат і ніколи не втомлювався перелічувати його небезпечні принади.

— Тут до біса високі гори, мала! — казав він. — Та ще й скелясті. Дивися, не вбийся!

Або:

— Я знав одного ковбоя: він хотів напоїти свою кобилу, і вони обоє втопилися в річці. Річки тут глибокі, мала, дивися, не втопись!

А ще:

— Тут такі глибокі каньйони, що якщо впадеш — розіб’єшся. Дивись, не впади!

Бабуся сварила його за те, що він бовкав зайве, і щоразу питала, коли ж вони нарешті поїдуть до престижного Аспена — гірськолижного курорту, який вона вже давно мріяла відвідати.

Саллі ж, слава Богу, не перелічувала місця, де я можу померти, а ділилася цікавішими розповідями. Наприклад, вона навчила мене ховати усілякі важливі дрібнички під половиці. Розказувала мені про історію першого родео й дарувала маленьких ведмедиків Тедді, які походили саме з цих місць і яких я розставляла у себе на полиці. Щось на кшталт особистої колекції. Також вона розповідала, що колись Роджерси жили в іншому куточку країни, як і безліч родин, яких заманило сюди золото. Спочатку його шукали іспанці, витіснивши індіанські племена, потім — французи, але так нічого й не знайшли. Штат залишався безмежним диким степом, поки не проклали залізницю.

До 1858 року Роджерси мешкали в Атланті, але в липні того ж року на берегах річки Саут-Платт нарешті знайшли золото. Це дало поштовх місцевій «золотій лихоманці». Тисячі старателів, серед яких був і пращур Саллі, покинули свої домівки й вирушили на пошуки дорогоцінного металу. Важка, часто небезпечна праця, сповнена постійних ризиків, допомогла тоді ще юному першому Роджерсу придбати землю, побудувати ранчо й залишити його своїм нащадкам.

Я досі пам’ятаю, як Саллі любила розповідати ці історії. Ще вона любила яблучне морозиво, грати з дітьми, сваритися з Джеремі та особливо полюбляла увагу чоловіків. Мабуть, вони єдині з усього переліку мали взаємність. Можливо, через довге русяве волосся або через лисячі горіхові очі, через дзвінкий сміх і те, як вона закидала голову назад, коли сміялася. Через її широку гарну усмішку або через невеличкий кирпатий ніс, струнку талію та довгі ноги. Вона носила короткі спідниці й сукні. Могла лише одним поглядом причарувати кого завгодно. Саллі була моєю матір’ю, я мріяла бути схожою на неї і жалкувала, що не мала її ДНК.

Коли мені виповнилося чотири, Саллі зустріла своє справжнє кохання — Роя Вілсона, потім іще одне — Метта Шервуда, а далі наступне — Майкла Гамільтона. Чесно кажучи, після Майкла я перестала їх запам’ятовувати. Вони зникали так само швидко, як і з’являлися. І все ж, через два роки, Саллі познайомилася з ним: перспективним, гарним, високим студентом Гарварда та представником заможної частини населення, який повертався з друзями додому з канікул у Лас-Вегасі й вирішив подивитися на колиску «золотої лихоманки», а натомість побачив її. Пітер Каллаган. Покидьок, для якого я й людиною не була, а лише тягарем і поганим вибором його коханої.

Не минуло й місяця від початку їхнього роману, як Саллі вирішила забрати мене й поїхати з ним до Кембриджа, штат Массачусетс. Джеремі був категорично проти. Я ніколи не забуду, як голосно вони сварилися за день до нашого від’їзду. Краще б Саллі його послухала. Уже за три місяці вона вийшла заміж, а згодом на світ з’явився він.

Мені саме виповнилося сім. Досі пам’ятаю день, коли Саллі виписали з пологового будинку. З величезної приватної будівлі для найкращих і непристойно заможних. Так, це дуже відрізнялося від того, де на світ з’явилася я.

Пам’ятаю його крихітну голівку в блакитному чепчику, яку мені тоді хотілося розчавити, і той нестерпний вереск, що надовго засів у вухах. Якби я мала бодай найменший шанс, то задушила б його подушкою ще в колисці. У ту мить я щиро ненавиділа це немовля і все те пишне, урочисте свято навколо нього. Ненавиділа те, як вони з Пітером сяяли від щастя, адже тепер у них був рідний син — особливий первісток. То був їхній час, не мій. Маленька Саманта Роджерс лишилася в тіні їхньої радості, відчуваючи гіркоту на серці.